Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник
Нам, по суті, абсолютно достатньо знати, що є щось перед нами. Для нас важливий, так би мовити, сам факт буття: столу, людини. І, по-друге, нам важливо знати, що це щось – стіл, така-то людина. Стіл нам скаже про себе (не про свою форму, а про себе) після нашого дотику до кришки столу. А людина, швидше за все, скаже про себе голосом. Власне, у випадку з людиною нас цікавить тільки голос. Голос – це все, вся людина. Відомі приклади, коли ілюзію існування людини продовжували навіть після її смерті, копіюючи її голос. Так, Озл Лікр у своїй книзі «Авантюристи давнини» наводить характерний випадок із 13-го числення, коли один умілець, будучи єдиним свідком смерті суперника, оселився в його родині, вдало імітуючи тембр голосу зниклого. На питання, чому в нього такий дивний голос, шахрай готовий був відповісти, що сильно застудився. Найдивовижніше, що він прожив у чужій сім’ї дуже тривалий час, і дружину, до речі, настільки мало цікавила форма тіла її чоловіка, що вона не помітила і тілесної підміни. І лише поступово, за допомогою дітей, імітатор був викритий. Цей випадок говорить нам багато про що.
Тепер я хочу перейти до самого поняття «зовнішність». Слово це невідоме сучасникам. Я почерпнув його з давнього рукопису, який мені, у свою чергу, передала одна людина. Було це давно, коли я ще був молодий. У передмові до нього сказано, що наша з вами писемність не єдино можлива. Мовляв, існувала колись інша писемність, нам недоступна. І ось переписувач, що володів обома писемностями, вважав за потрібне перекласти дещо з однієї на іншу. Головна його думка, яка пояснює, навіщо йому це знадобилося, зводилася до того, що він – один із останніх, кому ще відомі обидві писемності.
Найбільше мене здивувала сама оповідь – звичайна любовна історія, але описана так, ніби мова йшла не про людей. Ось фрагмент рукопису: «Вона йшла, розмахуючи руками, безтурботно роззираючись на всі боки. Її довгий легкий плащ колихався при кожному кроці, створюючи ілюзію хвилі. Підняте підборіддя, відкинуті назад плечі говорили про те, що ця дівчина, хай би яке становище в суспільстві займала, знає собі ціну. Її обличчя, обрамлене локонами чорного волосся, ніби світилося таємничим світлом: куточки губ, втягнуті не зусиллям, але самим єством, були сповнені ніжності, як і ледве помітні дрібні зморшки в куточках очей. А рівне чоло і прямий ніс говорили про волю і цілісність, які наповнюють голівку, що погойдувалася раз-у-раз на тонкій шиї. Нічк вийшов із-за рогу і пішов назустріч істоті, що так вразила його, на ходу міркуючи, що і як він їй скаже».
Тут я обірву цитату. Здавалося б, ну що тут особливого (якщо не рахувати ряду незрозумілих нам слів). Йде дівчина, назустріч їй виходить хлопець. Але зверніть увагу на приголомшливий факт: героїня існує для героя як щось цілком реальне (і певне) ще до того, як вона сказала йому перше слово, і взагалі до того, як вона його помітила. Чи мислимо таке?
І весь рукопис рясніє подібними сценами, опис іде за описом. Але який сенс в описі? Який сенс описувати довжину волосся героїні? Наші автори передають лише діалоги, які виражають рух душі, думки. Тимчасом у тому дивному рукописові, про який я говорю, повно описів. Таке враження, що форма для її автора не умоглядна побудова, а щось сутнісне! Адже в епізоді з дівчиною герой прийняв за дівчину її форму! Форма і була для нього дівчиною.
Чи не напрошується тут питання: а яким чином він дізнався про цю форму? В усіх її деталях? Якщо він не наближався до об’єкта. Залишається припустити, що це прийом автора: це всезнаючий автор приписує герою якусь фантастичну здатність сприймати форму на відстані, всю відразу, цілком. Я так спочатку й сприйняв рукопис – як фантастичний роман. Чому б і справді не допустити, що існує якийсь феноменальний світ, часто-густо заповнений формами? Мені можуть заперечити, що це безглуздо, що цього не може бути, бо це суперечить феномену близького простору. Якщо світ наповнений формами, які сприймаються, тоді ми не можемо втриматися в близькому просторі, наша зосередженість на собі зникне, увага наша буде поглинута формами предметів, які нам являються, як у цього фантастичного героя, котрого вразила форма дівчини. Це вже, власне, і не людина в нашому розумінні, а істота іншого, немислимого роду.
Так, це правильно. Але чому ми повинні говорити тільки про те, що є? Чому ми не можемо допускати найбільш фантастичного? «Зовнішність» – це слово багато разів зустрічається у згаданому рукописі, і з контексту можна зробити висновок, що «зовнішність» – це форма людини, що включає всі частини її тіла, а також одяг. Поняття, нам невідоме, але тим не менш теоретично може існувати. Якщо тільки припустити можливість сприйняття об’єкта не по частинах, за допомогою дотику, а якось «цілком», відразу, миттєво, у всій своєрідності й багатстві його деталей, тоді треба визнати, що образ, який сприймається, повинен продукувати настільки приголомшливе за своєю яскравістю враження, що зникає близький простір, і з’явлена форма або форми до краю заповнюють свідомість. І тоді, цілком логічно, форма перетворюється з умоглядної конструкції в якусь «реальність», стає сутнісним моментом об’єкта.
Якщо розвивати логіку далі, то «зовнішність», оскільки вона сприймається самою людиною, якій ця форма належить, і оточуючими, набуває величезного значення. Позаяк форма миттєво в усіх деталях сприймається, значить, насамперед виходячи з неї починають судити про об’єкт. Саме таке надзвичайно важливе ставлення до «зовнішності» спостерігаємо ми у героїв згаданого роману. Вони настільки стежать за своєю формою, що віддають цьому для нас цілком безглуздому заняттю більшу частину життя. Особливо старанно цим займаються героїні. Вони, наскільки можна зрозуміти, роблять щось із волоссям, кладуть якісь речовини на щоки, чоло, обводять якимись речовинами контури очей, губ; на шию вони чіпляють щось на зразок ланцюга, на руки – якісь кільця. А їхній одяг складається мало не з десятків частин.
Весь цей жах можна, звичайно, приписати химерній фантазії невідомого автора. І наші автори вигадують героїв із двома головами, з рогами і так далі. Але тут вражає сам факт, що
