Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

– Де?

– Там, далеко, дуже далеко. Тільки ти і я. Ти, я і море. І велике, кругле над морем. Це таке диво, Ліоз. Серце стискається, коли це бачиш. І хочеться, щоб ти була поруч, завжди.

– Не треба!

– Треба, Ліоз! Ти це відчула? Те, як нам могло би бути добре?

– Ні! Мені треба закінчити університет! Мені треба отримати диплом!

– Ліоз, плюнь на все, чуєш? Я подарую тобі інше щастя. Якщо ти погодишся, я… я тоді знайду в собі сили, я не буду один. Я переверну гори, я знайду вихід. Розумієш, я більше нікого не зможу так любити, як тебе. Там, далеко, ти станеш іншою людиною, ми будемо іншими людьми, Ліоз!

– Лікуйся! Лікуйся!

Вона раптом зірвалася і кинулася тікати. Але Габр легко наздогнав її, розвернув обличчям до себе. Її невидющі очі були щільно і назавжди заплющені.

– Не вбивай мене! – театрально закричала вона.

І тут щось обірвалося всередині у Габра, бо він раптом збагнув, що вона насправді не вірить у те, що кричить. Навіщо вона це робить? І він, не розуміючи себе, зі всієї сили вдарив її долонею по обличчю, ніби підтверджуючи той свій образ, який вона йому пропонувала.

– А! – закричала Ліоз. – Люди, рятуйте! Мамо!

– Припини! – зашипів Габр. – Я насправді вб’ю тебе. Припини кривлятися!

Тоді вона викинула руки і впала на землю. Впала і почала битися усім тілом, хриплячи.

– Ліо, припини. Ну прости мене, чуєш? Я не хотів тебе вдарити. Навіщо ти мене провокуєш? Навіщо ти мене просиш, щоб я тебе не вбивав? Хіба я здатний? Ліо!

Що більше він говорив, то більше вона дриґала всім тілом, кидаючи голову зліва направо, справа наліво…

– Ліо, я люблю тебе, чуєш? Ну, не муч себе і мене. Не обманюй себе і мене. Адже я бачу, ти любиш мене. Ти все пам’ятаєш. І я той самий, клянуся тобі. Твій Габр. Ти мені потрібна, інакше я збожеволію. Я жахливо самотній, жахливо, Ліо. Ну пожалій мене, чуєш?

Нахилившись, він гладив її по руках і ногах. На секунду вона принишкла, ніби прислухаючись до його промов. І раптом, не сказавши ні слова, різко зірвалася і з усіх ніг кинулася бігти.

– Ліо, зупинися! – закричав Габр. – Ти розіб’єшся, Ліо!

Але було вже пізно: Ліоз налетіла на залізну стіну одного зі складів. Вона не могла не налетіти на неї, сліпа, біжучи.

Налетіла і впала, обличчя в крові. Габр кинувся до неї. Але вона почула тупіт його ніг і знову зірвалася, побігла в інший бік.

– Ліо! Стій! Ліо!

І знову удар – тепер вона розбилася об якийсь стовп, що стирчав між складами. І кров густо текла по її обличчю на безладне ганчір’я, яке служило їй одягом.

– Ліо! Ліо, що ти робиш?

Габр стояв на колінах і плакав.

А Ліоз, зробивши ще кілька ривків і знову боляче вдарившись об одну стіну, об іншу, повільно, хитаючись, пішла нарешті між складами до бульвару: раптом прислухавшись до свого близького простору, до випромінювання маяка над університетом.

Габр стояв на колінах, не здатний поворухнутися. Його всього трясло.

Нарешті він підвівся і рушив у протилежний бік, до контрольної смуги. Перейшов її і перехилився через бар’єр: дивився і дивився вниз, на магніт-блоки, що пролітали в глибині каньйону.

Скільки він так стояв, вслухаючись у гуркіт коліс, не пам’ятає, як раптом хтось сильно штовхнув ззаду, і його тіло перемістилося вниз. Чиїсь руки схопили Габра за ноги, підняли високо – так що він тримався на одних пальцях, учепившись з усієї сили за основу бар’єру.

Йому вдалося вирвати одну ногу і вдарити нею когось, хто стояв позаду, і відразу його тіло змістилося ще далі, а Габр, вивернувшись, звалився по іншу сторону, повис на руках над прірвою. Лише тепер він побачив тіні в ковпаках із пошуковими індикаторами в руках. Витягнувши кінцівки, вони крізь прути бар’єра намагалися намацати його руки.

Не зволікаючи ні секунди, Габр на самих руках почав рухатися вбік. Ще за кілька секунд підтягнувся і перестрибнув назад за бар’єр, на контрольну смугу. Тепер він був метрів за п’ять від групи істот, що досі ловили його між прутів. Відбігши про всяк випадок подалі і зійшовши з контрольної смуги, він дивився, як пересувалися вздовж бар’єра невідомо ким послані вбивці. Вони хотіли скинути його в прірву! Як усе просто вирішується в цьому світі: йшов чоловік і кудись зник, навіки.

Не чекаючи, поки вони збагнуть і почнуть направляти в усі сторони антени індикаторів, Габр звернув за найближчий склад, пішов у сторону, протилежну пневмостанції. Він вирішив пішки пройти до наступного кварталу і лише там сісти в пневмоекспрес. На душі у нього знову було порожньо.

Із книги «Незатребувані діапазони почуттів»

Автор – Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик № 36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Глава 5. Зовнішність

У цьому розділі я хочу розповісти про поняття, невідоме більшості людей. Ми співвідносимо себе цілком із нашим голосом, рухом почуття, думки. Що для нас є стіл, наша квартира, дружина? Питання не такі вже й безглузді, якщо вдуматися.

Візьмемо, наприклад, стіл: доторкнувшись до нього, ми відчуємо твердість, визначимо, можливо, навіть матеріал, з якого він зроблений. Але з якою формою ми маємо справу? На це ми відповімо не раніше, ніж обмацаємо всю поверхню предмета. Обмацавши з усіх боків шухляду, ніжки, кришку, пройшовши туди і назад, ми нарешті зможемо скласти уявлення про те, що перед нами. Якщо поряд знаходиться шафа, вона для нас, що обмацали стіл, просто не існує. Щоби шафа стала для нас явною, ми мусимо і з нею виконати ті самі операції. А якщо в кімнаті ще десяток речей? А скільки речей і предметів на вулиці, в усьому квадраті, у всьому мегаполісі?

Тут я поки що тільки повторюю відомі речі. У коледжі всі ми вивчали, що форма є умоглядний образ, що виникає в мозку внаслідок обмацування тих чи інших частин. Ми також учили, що форма не є сутнісною характеристикою предмета. Сідаючи за стіл, нам не потрібно «пам’ятати» про його форму. Точнісінько так, говорячи з дружиною, з дитиною, ми відстороняємося від їхнього зросту, ваги, форми тіла, обличчя і так далі. Те,