Пролог - Семен Дмитрович Скляренко
— Жодної помилки тут не може бути, — повторюю я слова Ліди, яка в цю хвилину мене чекає.
Вона співає пісні і стоїть біля вікна. Ми гарантовані від помилки. Зроблено тисячі спроб. Наслідки однакові. Ми виявили в час дослідження, що в білку є домішка, і ми не могли знайти, звідки вона взялася. Ми билися над тим, щоб знайти, звідки вона взялася. Але справа в тім, що, коли ми починаємо спроби, ми з нашими недосконалими засобами не можемо охопити всієї молекули білка. На світлому фоні молекули є й невідома пляма. Але хіба сонце перестає бути для нас сонцем через те, що на ньому є плями?
— Яка ж різниця тоді, — запитує лікар, — між штучним білком і звичайним?
— Природа виробляє білок сліпо, — відповідаю я. — Потрібні певні фактори, щоб він виник. А штучний білок ми можемо робити самі. Це не є життя, але це засіб, який життю допомагає.
Я боюсь, щоб він не помітив, як у мене дрижать руки. Починаю шукати в кишенях якусь річ, яку можна було б тримати в руках. Нарешті, знаходжу ключ від лабораторії. У такт словам тихо стукаю ключем по столу.
— Ви знаєте, — кажу я, і голос мій, я сам відчуваю, звучить переконливіше, — ви ж знаєте, що людська кров єдина своїм складом, але має кілька груп. Щоб влити хворому кров, треба знайти донора, який має кров тієї самої групи, що й хворий. Тільки таку кров може з користю прийняти організм хворого. Від іншої крові буде лише шкода. А часом і кров не може врятувати людини. В нашому виді білків закладені колосальні сили. Ми творимо білок потрібної нам групи. Він скорюється мені, як оркестр паличці дирижера. Білок рослини, тварини — це процес. Наш білок — це збудник процесу. Ми трохи затримались із спробами, тепер треба перейти до практичного застосування. Білок у цій банці — ось що треба дати їй. Ви не знаєте, ніхто ще не знає якостей нашого білка. Коли ми вводимо в організм білок потрібної групи, він робиться могутнім рушієм живого. І потім… важко, та й не час розповідати все, бо це будуть тільки слова, а словами не можна розв’язати питання, яке лежить у самих речах. Ми повинні влити дівчині білок. Це єдиний вихід.
— Я не можу відповідати, — каже мені лікар, — за ваш білок. Ви його творець, а не я. Я і не хемік. Я не знаю, як бути. Цього в нашій практиці не бувало.
— Відповідаю за все я, — поспішаю сказати. — За все відповідаю я. І дочка це моя. І білок мій. Я ж втрачаю дочку. Ви знаєте, у неї безнадійний стан. Ви — лікар, але зрозумійте й батька. Ми не отруту їй впорскуємо, а рятуємо її. Я батько, люблю її і переконаний, що вона одужає, коли ми це зробимо.
Я хватаюсь за кожну дрібницю, щоб урятувати дочку. Розумію, що лікар може ввічливо попросити мене залишити лікарню. Лікареве належить йому.
І я не можу заперечувати. Я можу бути тут відвідувачем, але я не можу нічого вимагати. І мені страшно, що він відмовить. Моє тіло тремтить, ноги угинаються в колінах. Я чую, що мені то робиться жарко, то враз холодно. І квіти на вікнах, і санітарка біля дверей, і сам головний лікар, що розмовляє зо мною, — все надто реальне. Промінь лампи, переломившись у склі окулярів лікаря, утворює золоті зайчики в його очах. Що може бути реальніше? Але мені здається, що все це абстраговане від дійсності, все, що твориться навколо і все, що вигадую я, — це нереальне, неймовірне, безглузде.
— Ви не бійтесь, дорогий лікарю… успіх гарантований. Я сам професор. Ви, певне, читали мої праці з хемії білків?
— Я вас поважаю, — вклоняється лікар. — Знаю ваші праці. Не маю права вам не вірити. І тому — прошу! Ми зараз і почнемо. Але… ви повинні знати, що коли білок буде продуктом, який її кров ще повинна переробити… дитина помре.
— Я даю потрібний білок, — відповідаю я.
Усе вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Без шуму увійшов черговий лікар. Прийшов Макс і мовчки стиснув мені руку. Прийшло ще кілька лікарів. На столі перед ними стоїть мій дорогоцінний білок. Вони немов не бачать мене, слухають головного лікаря, що сипле латинськими назвами, дає категоричні накази, яких не можна змінювати. Я розумію, яка це відповідальна хвилина, яке страхіття твориться тут, і тому жодним словом не втручаюсь у їхню розмову, сиджу в куточку і боюсь дихати. На столі в банці ліки, в дієвості яких, після моїх слів, а найбільше після наказу головного лікаря, ніхто не має найменшого сумніву. Вони тільки розмовляють про механізм вливання білків.
Я хотів би відтворити якнайкраще подробиці тієї ночі. Але я знаю, що мені тепер цього зробити не пощастить. Головне, найголовніше з цих хвилин зникло. Лишилися дрібниці, і навіть ці дрібниці пливуть передо мною в якомусь тумані.
Не пам’ятаю, скільки часу забрало все це. Ніч катастрофічно летіла. Але я уперто тримався ночі. Я міг ховати свій настрій у молочному світлі коридорів лікарні, висовував голову у вікно, впинався в темінь ночі, кусав губи, відчував, що на моєму обличчі страшні, незвичайні для людини, кам’яні, немов викарбувані гострим різцем зморшки, я боявся, що кінчиться ніч, і мені вдень буде ще важче стримувати себе.
Два санітари на носилках понесли її в операційну.
Вона була така мала, що носилки здавалися порожніми. Її вкрили білим, і я не бачив обличчя. На мить окреслилися гострі кути під ковдрою (то були її складені руки), і санітари з носилками зникли за рогом у коридорі.
Треба було
