Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

— Як саме? — запитав я її.

— Треба приготувати самим… тільки ви і я, наш білок. Я не вірю. Краще все зробити самим. Тоді ми можемо бути певні, що матимемо чистий білок. І потім…

— Що потім?

Ліда замислилась.

— Тоді весною, пригадуєте, коли ми робили спроби з рибами й тваринами, ви говорили, що нам треба найти каталізатор, який допомагав би нам добувати білки тим же шляхом, що ним виникають вони в стеблі рослини чи в тілі тварини. Ми тепер маємо новий вид білків. Білки великої сили. Коли людині дати цей білок, у людини з’являться сили… Великі сили…

— А коли ні? — перебив я її.

— Коли ні?.. Коли ми не маємо білка, тоді страшна, смертельна отрута.

Вона довгу хвилину мовчала.

— А все-таки я впорсну собі білок у кров.

— Лідо! Коли там є домішка, — це ж смерть, — жахнувся я самої думки про рисковану спробу. — Треба випробувати на тваринах…

— Особливість нашого виду білків ви знаєте. Дослідження над тваринами нам нічого не виявлять. Дозвольте мені вірити в наш білок, — сказала вона, і я зрозумів, що це її останнє слово.

Я пішов до вікна. У мене нічого не виходило з досліджень. В лікарні помирала дочка. Я сам себе готував до смерті кілька годин тому. А от у цю хвилину я відчув, що зо мною робиться щось дивне. На мене налинуло дивне почуття. Я хотів сміятись. Хотів крикнути. Зникла печаль, розпач, Я відчував, що насичуюсь силою, жвавішаю. Я засміявся. Вперше за багато днів засміявся.

Зрозумів. Умовні величини будуть непридатні і для того, щоб винайти і ствердити наш вид білка. Вони були непридатні для того, щоб рятувати Стеллу. Треба було брати інші. І я збагнув, які нам потрібні величини для перемоги.

Про них мені сказала Ліда.

Ми зустрічаємось у призначену годину. Він чекає мене біля воріт лікарні, і ми, не розмовляючи, йдемо разом двором. Я не розпитую його, бо він почне розповідати мені страшні деталі, а він мовчить, бо інакше буде примушений говорити мені страшні речі.

Не витримую я.

— Скажи, — запитую Макса, — невже кінець?

— Я вже казав тобі телефоном, що стан її тяжкий. Але жоден лікар, аж доки у хворого не перестане битися пульс, не скаже тобі, що стан хворого безнадійний. Ми повинні боротися за людину, але… іноді бракує у нас сили перемогти.

Що я можу запитати? Становище зрозуміле! Мені більше нічого казати.

— Сьогодні останній напад малярії. Далі ми уриваємо хворобу. Якщо вона витримає і зможе після цього одужати, — ми перемогли. Але є випадки, коли в організмі не вистачає сили. Так і в Стелли. Її сили можна зараз рахувати грамами, а хворобу кілограмами. Уяви, як важко їй переносити хворобу. Проте вона бореться. Уперто, завзято, героїчно бореться дівчинка за життя. Наш обов’язок допомогти боротьбі. Але що маємо ми? Є споживні речовини, і коли б їх можна було ввести в організм, тоді б хвороба була переможена. Та в тім і сила, що ми цього зробити не можемо.

— Треба краще харчувати її.

— Ми раді дати дитині все, щоб її краще харчувати. Але треба, щоб організм мав силу прийняти споживні речовини. У неї для цього бракує сили. Вона не їсть. Вона не може їсти. А життя згасає. Я тебе запросив, щоб ти побачив її. Я вірю до останку, до кінця. Я не хочу, щоб ти потім нарікав на нас. Ти повинен знати, що ми все зробили для того, щоб врятувати її.

Ми зайшли до палати, в якій я вже раз був. Тоді в палаті було темно, тепер, навпаки, вікна були широко розчинені. На ліжку я побачив Стеллу. Її важко було пізнати. Здавалося, що від неї лишились самі кості й тонка оболонка з шкіри. Ні краплини крові на обличчі. Очі заплющені. Я припав до грудей її і слухав. Відчув кволий рух. Я відчув ледве помітне тепло її тіла. Вона дихала. В тілі було тепло, але життя закінчувалося.

І я уявив її тіло, як найскладніший організм. У цьому організмі не вистачало самого необхідного для нас — харчів, і разом із тим самого недоступного, бо він не міг їх прийняти. Організм неспроможний був переробити речовини, які у нього ввели б. Життя згасає.

— Я можу дати свою кров, — сказав я Максові. — Коли непридатна моя кров, є донори…

— Ні, навіть кров нас не врятує. Бо її організм повинен цю кров переробити, хоч це й буде тотожна кров. Над тим, щоб її засвоїти, організм мусить багато працювати. А якої роботи ми можемо вимагати від неї?

Ми прощалися біля воріт. Макс обіцяв дзвонити мені.

— Що ви думаєте робити? — запитав мене Гордій Семенович у лабораторії.

Я ходив із кутка в куток. Розмовляв сам з собою. Вирішав, як мені кінчити цю спробу. Я не мав права так робити, але іншого шляху не було. Треба було вирішати. Я уперто ходив. На стіні, на аркушику календаря сиділа муха. Ходив і весь час уперто дивився на неї. Коли ж вона полетить? Доки сидітиме? Нарешті, не витримав — підійшов до стіни й зірвав аркушик. Висхла муха разом з аркушиком упала на підлогу. Як багато минуло вже днів у цій напруженій боротьбі?

— Сьогодні я кінчаю дослідження білка, — відповів я, коли Гордій Семенович перепитав мене раз, і другий, і третій про те, що я маю робити, і коли це питання, нарешті, дійшло до моєї свідомості. — Завтра я матиму білок. Або… завтра я скажу, що білка немає. І не буде.

— Ви надумали щось страшне, — сказав Гордій Семенович. — Ви нервуєтесь і думаєте робити якийсь карколомний стрибок. Не треба цього. Наші спроби слід вести плановим порядком. Коли ми поспішатимемо, то тільки пошкодимо собі.

— Бувають хвилини, — відповів я, — коли натиск