Месія Дюни - Френк Херберт

— Корюся наказам Муад’Діба, — прошепотів Корба.

— А розрахунки по Забулону? — спитав Стілґар.

— Завтра, — відповів Пол. — Коли чужаків буде прибрано із садів, оголоси, що прийом закінчено. Церемонія завершена, Стіле.

— Розумію, мілорде.

— Я в цьому певен, — промовив Пол.

***

Лежить тут бог, що впав униз, Крах його був немалим, Високий і стрімкий поміст Йому спорудили ми.

Епіграма Тлейлаксу

Алія присіла, уперши лікті об коліна й поклавши підборіддя на кулаки, і вглядалася в тіло на дюні — кілька костей і трохи понівеченої плоті, яка була колись молодою жінкою. Руки, голова, верх тулуба зникли, з’їдені коріолісовим вітром. Пісок довкола було всіяно слідами медиків та слідчих її брата. Зараз усі вони вже забралися, окрім помічників із моргу, які стояли з того ж боку, що й гхола Гайт, чекаючи, доки вона завершить своє таємниче розслідування.

Небо кольору пшениці кутало все навкруги сизим світлом, звичним для пообіддя на цих географічних широтах.

Тіло було знайдене кілька годин тому, і запримітив його низьколітний кур’єрський ’топтер: його прилади зареєстрували слабкі сліди води там, де їх не повинно бути. Кур’єр викликав експертів. І вони виявили — що? Що це була жінка років двадцяти, фрименка, узалежнена від семути… вона померла в цій пустелі від витонченої отрути тлейлаксанського походження.

Смерть у пустелі не рідкісне явище. Але залежний від семути фримен — така рідкість, що Пол вислав її оглянути місце події за допомогою прийомів, яким навчила її мати.

Алія відчувала, що нічого не дізналася, хіба що додала власної таємничої аури й без того таємничій справі. Вона почула, як стопи гхоли ворушать пісок, і подивилася на нього. Його увага миттю зосередилася на ’топтерах ескорту — ті кружляли над ними, наче вороняча зграя.

«Стережися гільдієрів, що дарунки приносять», — подумала Алія.

’Топтер моргу і її власна машина стояли на піску поблизу скельного виступу, відразу за гхолою. Алії захотілося чимшвидше забратися звідси, і забратися якомога далі.

Але Пол припускав, що вона може побачити те, чого не помітять інші. Дистикост їй муляв. Після багатьох місяців міського життя він здавався доволі незручним. Вона дивилася на гхолу, питаючи себе, чи зміг би він встановити щось важливе про цю дивну смерть. Пасемко його чорного кучерявого волосся вибилося з-під каптура дистикоста, і її рука так і тягнулася поправити його.

І наче притягнуті цією думкою, його сірі очі, що вилискували металом, звернулися до неї. Вона здригнулася й відвела погляд.

Фрименська жінка померла тут від отрути, званої «горлянкою пекла». Фрименка, узалежнена від семути. Алія поділяла Полову стривоженість цим поєднанням.

Похоронна команда терпляче чекала. Тіло містило надто мало води, щоб варто було його зберігати. Відтак у поспіху не було потреби. А ще вони вірили, що Алія якимсь мистецтвом тайночитання розпізнає правду в цих останках.

Але жодної правди вона так і не побачила.

Лише глибокий гнів, викликаний простодушністю помічників. Оце наслідок клятої релігійної таємничості. Вони з братом не можуть бути людьми. Мусять бути чимось більшим. Про це постаралися Бене Ґессерит, маніпулюючи спадковістю Атрідів. Зробила свій внесок і мати, спрямувавши їх на шлях відьомства.

А Пол остаточно увічнив цю відмінність.

Превелебні Матері, що перебували в пам’яті Алії, схвильовано заворушилися, вимогливо викликаючи спогад-адаб разом зі зблисками думки: «Спокійно, мале! Ти те, ким ти є. Маєш свої відшкодування».

Відшкодування!

Вона жестом покликала гхолу.

Той зупинився біля неї, уважний, терплячий.

— Що ти бачиш у цьому? — спитала вона.

— Можливо, ми ніколи не довідаємося, хто тут загинув, — відповів він. — Голова й зуби зникли. Руки… Малоймовірно, що існує генетичний запис, який відповідав би її клітинам.

— Тлейлаксанська отрута, — промовила вона. — Що ти про це скажеш?

— Багато хто купує такі отрути.

— Це правда. А тіло надто знищене, щоб його можна було відновити, як це було зроблено з твоїм тілом.

— Навіть якби ви довіряли тлейлаксу.

Вона кивнула й підвелася.

— Тепер відвези мене до міста.

Коли вони вже знялися в повітря й повернули на північ, сказала:

— Ти летиш точнісінько так, як це робив Дункан Айдаго.

Він уважно на неї глянув.

— Мені вже це казали.

— Про що ти тепер думаєш?

— Багато про що.

— До всіх чортів, перестань ухилятися від мого запитання!

— Якого запитання?

Вона зміряла його сердитим поглядом. Він помітив гнів і знизав плечима.

«З цим жестом — викапаний Дункан Айдаго», — подумала вона, а відтак звинувачувальним глухим і зловісним голосом промовила:

— Я хотіла лише змусити тебе висловити свою думку, щоб порівняти її із моїми власними. Ця смерть молодої жінки непокоїть мене.

— Я думав не про це.

— А про що ж?

— Про дивні емоції, які я відчуваю, коли люди кажуть про того, ким я, можливо, був.

— Можливо?

— Тлейлаксу дуже спритні.

— Не настільки. Ти був Дунканом Айдаго.

— Дуже ймовірно. Таким є початковий розрахунок.

— То в тебе є емоції?

— Якоюсь мірою. Відчуваю запал. Неспокій. Нахил до тремтіння, який я стримую лише з певним зусиллям. Бачу… проблиски образів.

— Яких образів?

— Вони надто швидкі, щоб їх розпізнати. Проблиски. Спазми… майже спогади.

— Хіба ж тебе не цікавлять ці спогади?

— Звичайно. Цікавість штовхає мене вперед, але я просуваюся дуже неохоче. Думаю: «А якщо я не той, ким мене вважають?» І ця думка мені не подобається.

— І це все, про що ти думаєш?

— Вам краще знати, Аліє.

«Як він сміє називати мене на ймення?» Вона відчула, як спершу наростає, а відтак згасає в ній гнів на спогад про те, як він це сказав: м’який, ледь ламкий півголос, невимушена чоловіча самовпевненість. М’язи її щелепи здригнулися. Вона зціпила зуби.

— Це не Ель-Кудс там, унизу? — спитав він, трохи хитнувши крилом, чим спричинив раптовий переполох усього ескорту.

Вона глянула вниз, на їхні тіні, що хвилями перепливали через вершину над перевалом Харг, на кліф і кам’яну піраміду, де покоївся череп її батька. «Ель-Кудс — Святе Місце».

— Це Святе Місце, — сказала вона.

— Одного