Месія Дюни - Френк Херберт
— Релігійна мáна[15] була мені нав’язана, — сказав Пол. — Я її не домагався.
А сам подумав: «Гаразд! Нехай цей рибочоловік вважає, що переміг у нашій словесній битві!»
— Чому ж ви не зреклися її, сір? — спитав Едрік.
— Через мою сестру Алію, — відповів Пол, пильно дивлячись на Едріка. — Вона богиня. Дозволь тебе попередити: якщо Алію роздратувати, вона може вбити поглядом.
На вустах Едріка проступила зловтішна посмішка, а за мить її змінив шок.
— Я кажу це надзвичайно серйозно, — промовив Пол, спостерігаючи за шокованим Послом. Стілґар схвально кивнув.
Позбавленим виразу голосом Едрік сказав:
— Ви знищили мою повагу до вас, сір. Таким, без сумніву, і був ваш намір.
— Не будь надто певним, що знаєш мої наміри, — відповів Пол і дав Стілґарові знак, що аудієнція закінчена.
На Стілґарів питальний жест, чи слід потайки вбити Едріка, Пол зробив заперечливий знак рукою. А щоб Стілґарові не заманулося проявити ініціативу, він посилив наказ до імперативного рівня.
Скителі, Едріків ад’ютант, підійшов до заднього кута контейнера й штовхнув його в напрямку дверей. Опинившись навпроти Пола, він зупинився, глянув своїм насмішкуватим поглядом і сказав:
— Чи мій владар дозволить мовити слово?
— Так, у чому річ? — спитав Пол, помітивши, що Стілґар підійшов ближче, реагуючи на можливу загрозу з боку цього чоловіка.
— Дехто каже, — промовив Скителі, — що люди тримаються імператорського правління, бо космос нескінченний. Почуваються самотніми без символу, що їх об’єднує. Для самотніх людей Імператор є певним визначеним місцем. Можуть звернутися до нього й сказати: «Гляньте, ось Він. Він робить нас єдиними». Можливо, релігія слугує тій самій меті, мілорде.
Скителі чемно схилив голову й ліктем дав Едріковому контейнеру чергового штурхана. Так вони й вийшли із салону, Едрік покоївся у своєму контейнері із заплющеними очима. Стерновий мав виснажений вигляд, неначе вся його нервова енергія вичерпалася.
Пол дивився, як Скителі човгав ногами, і обмірковував його слова. «Своєрідний цей чоловік», — подумав він. Поки Скителі говорив, здавалося, що це не одна людина, а кілька — так, наче його генетичний спадок належав кільком особистостям.
— Дивно все це, — прокоментував Стілґар, ні до кого зокрема не звертаючись.
Коли вартовий зачинив двері за Едріком та його свитою, Пол підвівся з дивана.
— Дивно, — повторив Стілґар. На його скроні пульсувала жилка.
Пол пригасив лампи салону й підійшов до вікна, що виходило на кут поміж двома скелями його Твердині. Далеко внизу виблискували вогні, і люди звідси здавалися пігмеями. Це снували робітники, що несли величезні блоки пласталі для ремонту фасаду храму Алії, пошкодженого примхливим вихором піщаної бурі.
— Нерозумно було, Усулю, запрошувати оте створіння в ці кімнати, — промовив Стілґар.
«Усуль, — подумав Пол. — Моє січове ім’я. Стілґар нагадує, що колись він командував мною, що врятував мене в пустелі».
— Навіщо ти це зробив? — спитав Стілґар, упритул підійшовши до Пола.
— Дані, — відповів Пол. — Потребую більше даних.
— Хіба це безпечно — протистояти цій загрозі лише як ментат?
«Добре помічено, — подумав Пол. — Обчислення ментата скінченні. Не можна висловити безмежне, залишаючись у межах будь-якої мови. А все-таки здібності ментата мають свою сферу використання».
Ці думки він і озвучив, провокуючи Стілґара спростувати його аргументи.
— Завжди щось залишається за межами, ззовні, — промовив Стілґар. — Деякі речі найкраще зберігати ззовні.
— Або всередині, — сказав Пол. На мить він змирився зі своїм провидницько-ментатським обмеженням. Ззовні так. І всередині: ось де справжній жах. Як він міг захиститися від себе самого? Вони, безперечно, налаштовували його на самознищення, але цей стан оточували ще приголомшливіші можливості.
Його задуму обірвали чиїсь швидкі кроки. У дверях виросла постать Квізари Корби, освітлена з-за спини блискучою ілюмінацією коридору. Він увійшов так стрімко, наче його вкинула якась невидима сила, і майже відразу зупинився, зіткнувшись із мороком салону. Квізара Корба тримав у долонях цілу жменю котушок шиґаструн. Вони виблискували в коридорному світлі, наче дивовижні крихітні перлини, і згасли, щойно в полі зору з’явилася рука охоронця та зачинила двері.
— Це ви, мілорде? — спитав Корда, вдивляючись у сутінки.
— Що це? — спитав Стілґар.
— Стілґаре?
— Ми обидва тут. Що це?
— Я занепокоєний цим прийомом гільдієра.
— Занепокоєний? — спитав Пол.
— Мілорди, люди кажуть, що ви вшановуєте наших ворогів.
— І це все? — промовив Пол. — Це ті котушки, про які я просив тебе раніше?
Він указав на кільця шиґаструн у долонях Корби.
— Котушки… ох! Так, мілорде. Це все історичне. Переглядатимете тут?
— Я вже їх переглядав. Вони тут для Стілґара.
— Для мене? — спитав Стілґар. Його все сильніше ображало те, що він вважав примхою Пола. Історичне! Стілґар іще раніше шукав Пола, щоб обговорити з ним логістику завоювання Забулона. Йому перешкодила поява Посла Гільдії. А тепер Корба зі своїми історіями!
— Наскільки добре ти знаєш історію? — уголос задумався Пол, придивляючись до темної постаті біля себе.
— Мілорде, я назву кожен світ, де лишень опинявся мій народ у своїй мандрівці. Я знаю обшир Імперії…
— Ти колись вивчав Золотий Вік Землі?
— Землі? Золотий Вік? — Стілґар був роздратований і заінтригований. Чому Пол хотів обговорювати міфи, створені на світанку часів? Думки Стілґара все ще були зайняті даними на тему Забулона — розрахунками штабних ментатів: двісті п’ять атакуючих фрегатів із тридцятьма легіонами, допоміжні підрозділи, пацифікаційні кадри, квізаратські місіонери… продовольче забезпечення (усі цифри він тримав у голові)… меланж… зброя, уніформи, медалі… урни для праху загиблих… кількість спеціалістів: людей для продукування первинних пропагандистських матеріалів, клерків, бухгалтерів… шпигунів… шпигунів за шпигунами…
— Я приніс іще пульс-синхронізаційний пристрій, — ризикнув озватися Корба. Він виразно відчув напруження, що виникло між Полом і Стілґаром, і був ним занепокоєний.
Стілґар похитав головою. Пульс-синхронізатор? Навіщо Полові забаглося використати мнемонічну імпульс-систему до шиґаструнного проектора? Нащо
