Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Несподівано підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали напасники пса, зв’язали Доброслава.

Кинувся вояк, рвонувся, застогнав від болю. Розплющив очі й усе зрозумів. Ганебно завершуються його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Вороний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки на дерев’яному двохколісному фургоні.

Надвечір ця валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути, й зупинилася біля кам’яної будівлі посеред селища. Біля входу височіло два боввани з хижими лицями та вишкіреними зубами: певно, то були ідоли кочівників.

Вороги стягнули вояка з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, підійшов до сходів, на яких побачив огряжського хана. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.

Глухо загриміли тулумбаси, прозвучали бойові роги. Гостроверха шапка із срібним шпилем вінчала вузьку голову хана, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні гострі очі, на пишне різнобарвне вбрання спадала довга чорна борода.

Вожак розбійників щось сказав хану. Той задоволено кивнув. Потім байдуже зиркнув на Доброслава.

— Пса однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту.

Повернувшись, хан пішов до зали, до якої впхали і Доброслава. Очі Доброслава побачили в напівтемній залі підвищення, на яке всівся володар огрів.

— Я хан огрів Іт-тун, — звернувся хан до Доброслава. — Відповідай мені, звідки ти, хто? Бачу по вбранні твоєму, що ти троянин?

— Правду мовиш, хане Іт-туне, — відповів Доброслав.

— Хто єси в своїй землі? Як звати?

— Простий вояк. Звати Доброславом.

— Як потрапив у мої землі?

— Я нічого злого не мислив ні проти твоїх воїнів, ні проти тебе, хане Іт-туне. Я їхав у далекі краї за велінням власного серця.

— Куди ж вело тебе серце, троянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?

Доброслав якусь мить вагався, а потім у голові його майнула химерна думка. А що, коли розповісти ханові про все — про свої пошуки правди, про таємничу істину, до якої він прагне вже багато літ? Може, зрозуміє? Адже є серце і в огрів. Може, відпустить Іт-тун Доброслава і віддасть собаку та коня?

Вояк поклав руку на груди на знак своєї щирості й почав розповідати. Про своє прагнення до правди, про муки душі, яка не бажала миритися з темним, нікчемним життям людей, про бесіду з відлюдником, котрий розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, прихованих густими кущами чорних брів. Слухали й сподвижники хана — слуги та воїни, мудреці та радники, що стояли обіч трону, слухала й донька ханова, виглядаючи з-за дверей.

— Отож я й вирішив, хане Іт-туне, — палко закінчив свою оповідь Доброслав, — знайти той храм, відкрити ясне лице Істини, щоб воно засяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, поспішаю за ранковою зорею надії, до сходу сонця: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти довго жив на світі, хане Іт-туне, багато знаєш, — може, чув що-небудь про це і вкажеш мені вірну дорогу?

Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, гостро глянув на троянського вояка. І засміявся зневажливо. Почали сміятися й воїни хана, хоч і не розуміли, з якої причини.

Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:

— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить степову козу чи зайця, задирає слабкого коня, сильніше дерево глушить мізерніше. Оце і є істина! Посій хліб, залиш поле напризволяще, бур’яни вкриють його, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде. Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і зберу врожай. Ось — істина! Мої воїни полонили тебе. тепер ти мій раб, бо в мене є сила, от і вся істина.

Сила, воїне, Істина життя, його закон. Життя — для сильних, невже ти досі не зрозумів цієї істини?

Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:

— Ні, хане Іт-туне, ти бачиш тільки шкаралупу явищ, ядро ж заховане глибше. Істина не може бути в силі. Ось ти мчиш у бій на своєму сильному, могутньому коні. Та маленька стріла валить ту силу на землю. І ти вже під ногами ворогів, і твій тільки що сильний кінь — лише жменя праху. Але й труп коня може причинити велике лихо, коли почне розкладатися і його отруйний сморід рознесеться вітрами. І не завжди вишиє сильний вояк гарний візерунок на сорочці, який легенько вигаптує слабенька дівчинка. А хіба ти не відаєш, що невеличка іскра може породити велетенську пожежу, аби лиш вітер роздув попіл, а з нікчемної зернини можна за кілька літ зібрати гори зерна?! Ні, не сила Істина світу, хане Іт-туне.

— Мудро говорить чужинець, — хитали бородами старшини огрянські, скоса поглядаючи на хана.

Іт-тун грізно метнув палаючий погляд довкола, підвівся на троні й загримів:

— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний рабе? Ти, може, сподіваєшся знайти свій химерний храм?

— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє Лада!

— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина. Ось тут, піді мною, яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї істини і з усім, що скажу я, згодишся. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш, ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, хай тобі й сяє хоч тисяча ваших Лад! Гей, слуги, чи чули мій наказ?