Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?

— Сім років? — охнув вояк.

— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю. Він поганий і дикий! Все життя моє пройде у смердючих шатрах і диких походах! О, горе мені!

— Не йди, Сойфулі!

— Що говориш ти, троянине? Батько мій так вирішив. Ти ж відаєш, що він нічого не визнає, крім жорстокої сили.

— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?

— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як світ, полум’яного, як сонце! Вояче, готуйся!..

— До чого? — здивувався Доброслав.

— До походу! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми разом поїдемо з тобою до храму Безсмертя шукати істину!

— А якщо смерть, Сойфулі?

— Тоді істина — це і є смерть!

Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка. Хутчіше! Доброслав хитається, він одвик від світла. Добре, що тепер ніч!

Дівчина таємними переходами вивела вояка надвір, забігла кудись у закуток, повернулася з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки облизує губи, щоки Доброслава.

Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя вояка, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!..

Кінь упізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд з ним білий степовий кінь.

— Сідай, троянине, в сідло, доки хмари в небі. Вийде місяць — можуть помітити.

Мов крила виросли у вояка, коли відчув він себе в сідлі. Затремтів од хвилювання, міцно натягнув повід, мацнув держак меча. Ні, ще не вмерла його доля! Де ти, Ладо ясна? Ось, бачу твоє чисте проміння, світи ж нам у дорозі! Вперед, коню!

Рушили. Безшумно минули селище. Незабаром степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.

— Хто їде? — пролунав голос.

Меч батьківський, не підведи! Блиснула криця, упав на землю вояк огрянський, коні несли втікачів далі й далі, крізь тирсу й полини, крізь пахощі степу, в присмеркову блакить ночі.

Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече троянина.

— Тікай сам. Я зупиню погоню. Твого коня ніхто не наздожене!

— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.

— Двох не винесе. Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину, може, вона засяє і для нашого темного люду. А я… Поцілуй мене, вояче, я полюбила тебе. Прощай!

Уже наздоганяють вогні смолоскипів, чути грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, легенько відштовхнула його.

— Вперед, вояче, поспішай!

— Прощай, моя зіронько!

Стримуючи ридання, що рвалися з грудей, рвонув повіддя Доброслав. Вихором несе його вороний в рятівну темряву. Поряд, у сутінках, тривожно гавкаючи, чорннм клубочком котиться В’юн.

А Сойфулі повернула свого коня назад, зупинила. Налетіла зграя хижаків степових, важка батькова рука стягла її на землю.

— Проклятий виродку! Де троянин?

— Не знаю!

— Випустила його? Втоптала в багно батькову честь? Вовче сім’я! Слимакова душа! Прив’яжіть її до каменя на могилі, буде шакалам добрий сніданок! І всі в погоню!

Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яної баби — залишають на високій могилі.

Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть від пут. У небі сяє зірка, та зірка, яку хоробрий вояк називав Ладою і яка веде в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій тяжкій дорозі.

Прислухається дівчина до далеких криків у степу. Ні, не наздогнати вороного коня. Недалеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їхні неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в її тіло…

Доле моя, лети до вояка троянського… схорони його в чужих краях… обережи на стежці тяжкого пошуку!..

Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався від погоні в дикому степу, загубився серед бур’янів. День і ніч їхав на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували троянина меч батьківський та кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв бучну тризну по дорогій Сойфулі.

Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.

А зірка пломеніла на світанковому небі, манила в далеч, обіцяла, закликала. А вечірня зоря усміхалась від батьківського обрію, наснажувала.

Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився за коштовні оздоби на держаку меча перевезти Доброслава через море. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.

Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега. Доброслав розпрощався з персом, звів коня з галери, рушив на схід. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Гей, і тяжкий та небезпечний шлях лежав попереду!

Багато місяців троянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним постала жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, уже недалечко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!

А