Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Дід Василь замовк, розкурюючи люльку, пихнув димком.

— Мудра казка, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю.

— Тільки ця притча дає неповну відповідь про істину, — озвався Микола.

Дід Василь нечутно засміявся. Все повторюється, у всі віки одні й ті ж самі прагнення до всеосяжної відповіді. Пташеня одразу хоче черкнути крилом об небо. Він ласкаво розкуйовдив Миколину чуприну. Докірливо похитав головою.

— Гай-гай, горе-теоретики! Закінчену істину вам подавай, все на полички розклади. Що таке істина? Це вічне запитання, всі віки, всі епохи розв’язують його. А чи можливо це зробити? І що означає розв’язання цієї вражаючої загадки? А може, саме запитання формулюється неправильно? Хто скаже про це? Пригадую свою юність, дитинство. Я дуже рано почав думати над цими «вічними» проблемами. Божеволів від них, горів у тому полум’ї, перечитував гори книг. І знемагав серед павутини найпротилежніших думок та вірувань, аж доки почута мною леґенда допомогла наблизитися до розуміння того, що я хотів знати. Лише наблизитися…

— Яка леґенда? — стрепенувся Микола. — Ви мені розповідали її?

— Ні, не доводилося. Леґенда та — саме про істину.

— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, ластячись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні.

Дід погладив Оленку по голові, зітхнув.

— Гаразд. Оповім ту леґенду. Тим більше, що почув її від Дивів.

— Як від Дивів? — збентежено запитав Микола, засовавшись на човні. — Ви це всерйоз? Чи жартуєте?

— Не поспішай. Почуєш сам. Дай згадати, як це почалося… Бачите, на Правобережжі бовваніє Дивич-гора? Саме там я почув ту хвилюючу леґенду.

Микола й Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа й події, примружені очі дивляться строго й спокійно.

Дід знову набив люльку тютюном, запалив.

— Ви знаєте, чому ту гору називають Дивич-горою?

— Дівич-горою! — уточнив Микола. — То в ім’я якоїсь славетної дівчини, яка увійшла в гору, аби не дістатися в полон ворогам.

— Є такий переказ, — згодився дід. — Але він пізнішого походження. Він виник тоді, коли люди забули прадавнє значення назви. Старі люди в минулому віці ще пам’ятали про це, я чув ті перекази від діда, а він — від прадіда. Так от… Дивич-гора має назву від тих таки Дивів. Там, на тій високій кручі, збиралися Диви-побратими в грозові горобині ночі на велике віче, на казкову раду. Давно вже люди згубили стежку до них, забули про давнє побратимство, але вони з віку в вік чатують, що, може, знайдуться щирі душі, котрі відновлять полум’яну братерську спілку, почують голос великої природи.

— Ну, ну, — схвильовано озвався Микола. — Що ж було з вами?

— Мені було тоді чотирнадцять років. Я навчався в гімназії. Любив читати. В тому потоці прочитаного було все, що завгодно — від філософів Еллади до окультних манускриптів, від романів Жюля Верна до міфів різних народів світу. Але юна душа прагнула найбільше до дивовижного, казкового, чарівного. У глибинах життя, явищ, у природі, в історії світу я хотів бачити лише незвичайне, таємниче. Мабуть, тому й полюбив перекази про таємницю Дивич-гори. Серпанок народних леґенд одухотворив її, і цей настрій мимоволі передався мені.

Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Спробуйте коли-небудь прийти сюди, зосередитись, дивлячись на неї… і ви збагнете тодішні мої почуття.

Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна мла котиться по широких плесах ріки, Дивич-гора стає суворою, втаємниченою. По її схилах повзуть легкі вечірні тумани, вони підіймаються покрученими яругами від води до верхів’я, вкривають гору напівпрозорим серпанком. І відчуваєш, що перед тобою над дніпровим річищем не мертве громаддя з глини й землі. Здається, ніби там сіла колись спочити біля води добра бабуся з породи велетнів, прадавня баба Злагода. І, втомившись від багатовікового шляху, заклякла на тисячі літ, ждучи невідомо чого.

Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в собі, у своїй глибині Дивич-гора. Минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мовчить, коли понад нею виспівують жайворони, а прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зупиняються в небі, щоб перед далеким польотом освіжитися над Дніпром. Мовчить весняними вечорами, коли веселі й сумні дівочі пісні линуть над нею, завмираючи в густих лісах Лівобережжя. Мовчить узимку, закутана в сніговий саван, дрімає під завивання злої хурделиці. Німує й ночами, коли срібен місяць прокладає мерехтливі стежки на дніпровському плесі.

І лише в горобині ночі, коли блискавиці краять дивоколо від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багряні змії грозових розрядів в’юняться в просторі між скаженими товпищами хмар і гнівним дніпровським потоком, коли все живе ховається в свої притулки, — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути потужні голоси, дивні пісні, таємничу мову, інколи стогін. Старі люди казали, що то озивається від свого віковічного сну Дивич-гора. І ще згадувалося, що хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе збагнути таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі.

Дещо мені розповів дід Харлампій… твій прапрадід, Миколо, старий рибалка. Пам’ятаю й досі той теплий червневий вечір… На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей-то, па якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід, смалить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе, танучи, запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерна розповідь діда.

«А чи правда, що можна почути мову