Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Дід Василь зітхнув, сів у човен й, потихеньку веслуючи, знову поплив до села.
СХІДНА ПРИТЧАДесь опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що сталося. Розчаровані й вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами.
Зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні хтось сидів, мерехтливе сяйво місяця вирізняло темну постать. Жевріла люлька.
— Дід, — прошепотів Микола.
— Ходімо до нього, — попросила Оленка.
Пролунав тихий акорд струн кобзи. Микола застережливо зупинив Оленку.
— Дід імпровізує… Послухаємо.
Дід Василь вдивлявся в зоряне небо й тихо, повільно, ніби тільки для місяця, почав ніжну й сумовиту мелодію:
Срібна нитка печалі, срібна нитка надії Простяглася у даль, простяглася у світ… Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє Таємниче мереживо літ… Я тебе заколишу, як мати дитину, Ти мужній і зростай у колисці моїй… А як поклики сурм понад світом полинуть — Будь готовий вступити у бій… Збережи, схорони Серця цвіт серед ночі химер, Під крилом сивини Голос давньої казки не вмер, Ти посій на лани Тиху радість, що зріє тепер…— Яка дивна пісня, — прошепотіла Оленка. — Скільки в ній віри й надії. Невже це в нього виникає ось так… зненацька?
— Мабуть, не одразу, — всміхнувся Микола. — Ми чуємо лише результат.
— Підійдімо до нього.
Молоді наблизились до човна. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка сіла біля нього, притислася Щокою до старої шкарубкої руки, поцілувала її. Дід Василь серцем відчув той чистий порив, у його душі щось здригнулося, затепліло.
— Чули пісню?
— Слухали, дідусю… І дивувалися. Незвично бути присутнім при народженні чуда. Для мене це справжнє чудо!
— Чудо в усьому, доню, — ласкаво відповів дід Василь. — Кожна цятка життя, кожна іскринка сущого — чудесна, якщо серце й розум людини відкриті… й сповнені щастя. Розум ненависний, хиткий, сповнений сумніву та жовчі, неспроможний збагнути чудо життя чи творчості. Ти щаслива, тому й торкнулося тебе чудо цієї ночі, моєї пісні, сяйва срібен-дива.
— Срібен-дива? — стрепенулася Оленка. — Що це?
— Як то що? — посміхнувся дід Василь. — Ось він — у небі пливе, на срібному човні. Володар ночі. Кумир наших прадідів.
— Не чула такого…
— Якось я читав одне дослідження по міфології давніх слов’ян про Дивів, — озвався Микола. — У Югославії й тепер живуть леґенди про братерство Дивів, чарівних істот, яких інколи, мовляв, можуть бачити люди. Є навіть Дивська планина, тобто полонина, гірські луки, де вони немовби збираються в зоряні або грозові ночі.
— Правда твоя, — згодився дід. — До візантійства наші прадіди вірили в існування Дивів, як могутніх стихійних істот. Кожна стихія, кожне природне явище мало свій леґендарний вияв у образах Дивів…
— Олюднення природи, — прошепотіла Оленка. — Це прекрасно.
— Добре сказала, доню. Хто відчув свою спів’єдність з природою, свій родинний зв’язок, той уже не буде ворогом для матері сущого. Пригадуєте «Слово о полку Ігоревім»? Там є кілька натяків про Дива.
— Одне з темних місць «Слова», — стрепенувся Микола. — Яких тільки фантазій не накручено довкола цього поняття: і казкова птиця, і соловей-розбійник, і звіроподібна[1] потвора, яка сидить на дереві… а потім падає на землю.
— Не треба жодних вигадок, — сказав дід. — Див у «Слові» — то головний кумир видимого світу, то яскраве небесне склепіння. Диво-коло, Мати-Діва древніх. Наш давній Див перейшов до інших народів і в санскриті й сьогодні означає «небо», «день». У «Слові» так і сказано, що «Див упав на землю», тобто небо упало на землю, тьма світ закрила, світогляд батьківський розсипався під навалою чужинців. І все-таки «Див кличе в раху древа», тобто в сучасних термінах — до єднання, до гармонії, до спільноти… бо рах, рай, рха в прадавній етимології означає цілість,
