Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– І ще, – сказав він, – ще компанія Молодих Консерваторів з Сіріуса Б. Ви тут?

Компанія модно одягнутих молодих собак перестала кидатися один в одного булочками. Булочки полетіли на сцену. Собаки щось задзявкали і загавкали.

– Так, – відповів їм Макс, – але зрозумійте, що ви самі винні.

– І нарешті, – сказав Макс, вгамовуючи присутніх і набираючи поважного вигляду, – якщо я не помиляюся, сьогодні тут у нас присутня група відданих послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона.

Їх було близько двадцяти, вони сиділи осторонь від решти присутніх, мали на собі аскетичний одяг, нервово потягували мінеральну воду і не брали участі у загальних веселощах. Вони ображено закліпали очима, коли промінь прожектора вихопив їх з напівтемряви.

– Ось де вони, – сказав Макс. – Вони зберігають терпіння. Він сказав їм, що прийде знову. Їм довелося довго чекати, отож будемо сподіватися, друзі, що він уже поспішає, адже йому залишилося тільки вісім хвилин! Послідовники Заркуона сиділи напружено. Вони з погордою сприймали, хвилі дошкульного сміху, що накочувалися на них.

Макс заспокоїв аудиторію.

– Ні, друзі, я ж бо зовсім серйозно говорю. Я не хотів нікого образити. Нам зовсім не слід насміхатися з тих, хто глибоко вірить у щось. Я гадаю, нам слід привітати аплодисментами Великого Пророка Заркуона..

Аудиторія ввічливо поплескала.

– ...де б він зараз не був!

Він послав повітряний поцілунок у напрямку віруючих з насупленими обличчями і повернувся на центр сцени.

Він вхопив за спинку високого стільця і сів на нього.

– Все-таки гарно, – продовжив він свої теревені, – що сьогодні зібралося так багато людей, чи не так? Так, дуже гарно. Бо я знаю, що багато з вас час від часу знову повертаються сюди, що, на мою думку, справді дуже чудово: приходити сюди і спостерігати, як усьому настає цілковитий кінець, а потім повертатися додому, у свої епохи... і створювати сім’ї, будувати нові й кращі суспільства, вести смертоносні війни заради того, що ви вважаєте серйозними підставами... Це справді дає надію на те, що життя має майбутнє. За винятком того, звичайно, – він вказав жестом на кипучі метаморфози, які відбувалися у небі над ними, – що ми уже знаємо – майбутнього не існує...

Артур повернувся до Форда – у його свідомості ще не втрамбувалися враження від цього ресторану.

– Гей, послухай-но, – сказав він, – якщо Всесвітові і справді ось-ось настане кінець... то і нам теж?

Форд подивився на нього такими очима, які бувають після третьої чарки Пангалактичного полоскального полиску, тобто він уже не міг зафіксувати свого погляду.

– Ні, – відповів він, – послухай, – сказав він, – коли хтось попадає сюди, то він опиняється у чомусь на зразок часової лагуни, захищеної силовим полем. Мені так здається.

– А, – тільки й вимовив Артур.

Він знову звернув увагу на тарілку з супом, яку йому вдалося отримати в офіціанта в обмін на біфштекс.

– Послухай, – сказав Форд, – я тобі покажу, як це виглядає.

Він вхопив зі столу серветку і став безпорадно м’яти її в руках.

– Поглянь, – знову сказав він, – уяви, що ця серветка – бачиш ось? – це Всесвіт у часовому вимірі, схоплюєш? А ця ложка буде у нас трансдукційним відхиленням викривлення матерії...

Остання фраза далася йому не одразу. Артур не хотів перебивати, поки той намагався вимовити її.

– Це ложка, якою я їм суп, – сказав він.

– Гаразд, – сказав Форд, – тоді уяви, що ця ложечка, – він знайшов невеличку дерев’яну ложечку на тарілці із закусками, – ось ця ложечка, – але тут з’ясувалося, що йому не так-то легко взяти її до рук, – ні, нехай буде оця виделка...

– Слухай, чи не залишиш, бува, в спокої мою виделку? – перебив його Зафод.

– Гаразд, – не став сперечатися Форд, – гаразд, гаразд. Чому б тоді нам... чому б тоді нам не уявити, що цей келих – Всесвіт у часовому вимірі...

– Який келих? Той, що ти щойно скинув на долівку?

– Невже скинув?

– Так.

– Ну, добре, – сказав Форд, – забудьмо про це. Я маю на увазі... я маю на увазі... Послухай, а ти знаєш, як насправді рушив з місця Всесвіт?

– Напевно, ні, – сказав Артур, уже шкодуючи, що взагалі почав розпитувати.

– Добре, – сказав Форд. – Уяви собі от що. Ага. Уяви, що у тебе є ванна. Саме так. Велика кругла ванна. Виготовлена з ебенового дерева.

– Звідкіля її взяти? – сказав Артур. – Крамниці “Херродз” теж знищені вогонами.

– Немає значення.

– То розповідай далі.

– Слухай сюди.

– Слухаю уважно.

– Отож у тебе є ця ванна, розумієш? Уяви, що у тебе є така ванна. Ебенова. Конічної форми.

– Конічної форми? – здивувався Артур. – Що ж це за...

– Шшш! – приклав палець до губів Форд. – Конічної форми. А тобі залишається тільки наповнити її – розумієш? – наповнити дрібненьким білим піском, ясно? Або цукром. Або піском, або цукром. Або вперемішку і піском і цукром. Будь-чим. Немає значення. Цукор теж годиться. А коли вона буде вже повна, ти витягаєш пробку... ти слухаєш, що я кажу?

– Слухаю.

– Ти витягаєш пробку, і все витікає, утворюючи вирву, розумієш, витікає через злив.

– Розумію.

– Нічого ти не розумієш. Взагалі нічого не розумієш. Я ще не сказав тобі, в чому тут суть. То ти хочеш почути, в чому тут суть?

– Давай, говори, в чому тут суть.

– Гаразд, зараз я скажу тобі, в чому тут суть.

Форд якусь хвилю збирався з думками, намагаючись згадати, в чому ж тут справді суть.

– А найцікавіше, – нарешті сказав він, – ось що. Ти знімаєш на плівку те, що відбувається.

– Дійсно цікаво, – погодився Артур.

– Отож ти береш кінокамеру і знімаєш на плівку усе, що відбувається.

– Цікаво.

– Але це ще не найцікавіше. Ага, ось що найцікавіше. Я вже згадав. Суть у тому,