Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– Випити хочеш? – запропонував він. У його притупленій свідомості поволі пробивалося розуміння, що цій зустрічі давніх друзів чогось бракує, і пов’язане це щось із тим, що черевань навпроти у костюмі платинового кольору і білосніжному капелюсі навіть не спромігся видобути з себе ані “Привіт, Форде”, ані “Приємно зустрітися, ми так давно не бачилися”. Він взагалі залишався німим. А ще точніше, він ані поворухнувся.

– Хотблек? – озвався до нього Форд.

Важка м’язиста рука опустилася на плече і відштовхнула його вбік. Він незграбно зсунувся з стільця і підвів очі, аби переконатися, чи бачить, кому належить ця нечемна рука. А власника руки було важко не помітити, бо росту був він близько семи футів і при цьому статурою хоч куди. Тобто будовою нагадував він шкіряну софу – гладенька, лискуча шкіра, випуклі форми і туга набивка. Костюм, який розпирав його тіло, здавалося, для того тільки й пошито, аби продемонструвати, як важко впхати отакого здорованя в штани і піджак. Шкіра обличчя нагадувала шорстку апельсинову шкуринку і була кольору стиглого яблука, але на цьому й закінчувалися усі приємні риси.

– Хлопчику... – сказав здоровань таким глухим голосом, наче йому довелося непереливки, дістаючись з глибини легень.

– Чого тобі? – озвався Форд. Він знову зіп’явся на ноги і був розчарований, коли переконався, що ледь дістає здорованеві до плечей.

– Шуруй звідси, – наказав здоровань.

– Та ну? – сказав Форд і одразу ж засумнівався, чи не багато він на себе бере. – А ти хто такий?

На якусь мить той замислився над відповіддю. Він не звик, що б йому ставили такі запитання. Однак через хвилину він знайшовся на відповідь.

– Я той, хто каже, щоб ти забирався звідси, – сказав він, – перш ніж я тобі допоможу.

– Послухай, – знервовано сказав Форд – у нього замакітрилося в голові і йому хотілося присісти і спокійно обміркувати ситуацію. – Послухай, – продовжував він, – я давній приятель Хотблека, а...

Він кинув погляд на Хотблека Дезіато, який досі навіть вухом не повів.

– ...а ... – тягнув Форд не в змозі підібрати слово після “а”.

Зате у здорованя знайшлося аж ціле речення. Він сказав:

– А я тілоохоронець містера Дезіато і я несу відповідальність за його тіло, а за твоє тіло відповідальності не несу, отож забирай його звідси, поки з ним нічого не сталося.

– Зачекайте хвилиночку, – сказав Форд.

– Ніяких хвилиночок! – загримів тілоохоронець. – Ніяких “зачекайте”!

Містер Дезіато ні з ким не розмовляє!

– Ну, може, ви дозволите висловитися, що він думає про це, – сказав Форд.

– Він ні з ким не розмовляє! – заревів тілоохоронець.

Форд знову запитально глянув на Хотблека і був змушений визнати, що факти були на боці тілоохоронця. Хотблек сидів так само непорушно і не виказував ніякої зацікавленості Фордом.

– Не розумію, – сказав Форд. – Що з ним?

Тілоохоронець усе розповів. 

РОЗДІЛ 17

“Путівник по Галактиці для космотуристів” зазначає, що плутонієва рок-група “Небезпечна зона” з околиці Зони свідомості Гагракаки назагал вважається не тільки найгучнішою групою у Галактиці. Звуки, які вони видобувають з інструментів, взагалі не мають собі рівних за гучністю. Ті, хто регулярно відвідують концерти, вважають, що найкраще слухати концерт у глибокому бетонному бункері на відстані тридцяти семи миль від сцени, а самі музиканти грають на інструментах за допомогою дистанційного управління з борту добре ізольованого космічного корабля, який перебуває на стаціонарній орбіті планети або частіше на орбіті зовсім іншої планети.

Їхні пісні загалом дуже простенькі – звичайні варіації про побачення його та її у світлі срібного місяця, який згодом вибухає з причин, які ніколи належним чином не вивчені.

На багатьох планетах їхні виступи повністю заборонені. Деколи з огляду на мистецькі вподобання, але у більшості випадків через те, що їхня система відтворення звуку суперечить місцевим договорам про обмеження стратегічних озброєнь.

Це, однак, не перешкодило тому, що обчислення їхніх прибутків вийшло за межі можливостей гіперматематики, а головному бухгалтерові групи за досягнення у розробці загальної і спеціальної теорії оподаткування групи “Небезпечна зона”, у якій він доводить, що континуум простору-часу насправді не тільки вигнутий, а зовсім зігнутий вдвоє, недавно присвоїли звання професора неоматематики в Університеті максімегалону.

Форд нетвердим кроком підійшов до столика, за яким сиділи Зафод, Артур і Тріліан, очікуючи розваг.

– Треба щось перекусити, – сказав Форд.

– Привіт, Форде, – сказав Зафод. – Ти балакав із цим галасливим хлопцем?

Форд ухильно похитав головою.

– З Хотблеком? Ага, можна сказати, що побалакав.

– І що ж він каже?

– Та взагалі-то він не дуже балакучий. Він... е...

– Не тягни.

– Він повинен цілий рік не розтуляти рота, наче небіжчик, – щось пов’язане з податками. Мені треба сісти.

Він сів.

Підійшов офіціант.

– Хочете проглянути меню? – запитав він. – Чи, може, хочете зустрітися з Сьогоднішньою стравою?

– Гм? – здивувався Форд.

– Гм? – повторили за ним Артур і Тріліан.

– Це пікантно, – сказав Зафод. – Зустрінемося зі стравою.

У невеликій кімнаті в одному з флігелів приміщення ресторану висока, худа і незграбна постать відхилила гардину, і забуття дихнуло їй в обличчя.

Напевно через те, що забуття дихнуло далеко не вперше, це обличчя не можна було назвати симпатичним. Почати хоча б з того, що воно було надто видовженим, очі сиділи надто глибоко і постійно залишалися напівзаплющеними, щоки позападали, губи були надто тонкими і надто довгими, а коли відкривався рот, зуби поблискували, наче начищений кришталь. Руки, які підтримували гардину, теж були довгі й тонкі, а до того ж ще й холодні. Вони невагомо лежали на складках гардини і справляли враження, що не розповзаються по кутках самотужки і не роблять чогось негарного тільки тому, що їх від цього стримує яструбиний погляд хазяїна.

Він відпустив гардину і жахливе світло, що було вихопило з пітьми його обличчя, тепер, напевно, почало освітлювати щось приємніше. Він рухався у своїй маленькій комірчині так обережно, наче хижа комаха на вечірньому полюванні. Він вмостився на розхитаному стільці