Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

Прозвучав дзвінок.

Він відсунув тонкий стосик паперу набік і підвівся. Мляво пригладив долонями піджак, який був прикрашений мабуть не менш як мільйоном блискіток усіх кольорів райдуги, і вийшов.

У ресторані пригасли вогні, оркестр заграв жвавіше, єдиний прожектор вихопив з напівтемряви сходи, що вели на центр сцени. На верхівці сходів з’явився високий чолов’яга у лискучому багатокольоровому вбранні. Він рішучим кроком влетів на сцену, жваво підбіг до мікрофона, одним порухом довгої худорлявої руки висмикнув його з підставки і якусь хвилю кланявся перед аудиторією наліво і направо, як належне сприймаючи її оплески і демонструючи присутнім у залі блискучий кришталь зубів. Він помахав рукою своїм приятелям у залі, хоча там таких могло і не виявитися, і зачекав, поки вщухнуть аплодисменти.

Він підняв догори руку і засяяв усмішкою. І не просто від вуха до вуха, – вона, здавалося, не поміщалася на обличчі.

– Дякую, леді і джентльмени! – вигукнув він. – Велике вам спасибі. Спасибі вам.

Якусь хвилю він розглядав присутніх сяючими очами.

– Леді і джентльмени, – сказав він, – Всесвіт, яким ми його знаємо, на даний момент існує уже сто сімдесят мільярдів років, а не більше ніж через півгодини він припинить своє існування. Отож, вітаємо вас усіх до одного у “Тисячі шляхів”, у ресторані на краю Всесвіту!

Вправним жестом він викликав ще один шквал оплесків. Наступним жестом він утихомирив аудиторію.

– Я буду з вами весь вечір, – сказав він. – Мене звати Макс Квордлплін... (Усі це знали, бо слава про виставу розійшлася по всій Галактиці, але ведучий назвався тільки заради ще одного шквалу оплесків, на який він відповів скромною усмішкою і помахом руки.) ...і я прийшов сюди одразу після ще одного Кінця Часу, я тільки-но вів вечір у барі “Великий вибух” – і мушу вам, леді і джентльмени, зізнатися, то був надзвичайний вечір – а зараз я залишатимуся з вами під час історичної події – завершення самої Історії!

Аплодисменти вибухнули і знову швиденько стихли, коли світло стало ще тьмянішим. На кожному столику самі по собі загорілися свічки, викликавши вигук подиву в кожного з присутніх, оточивши їх тисячами світляків і мільйонами тіней.

Всіх присутніх у залі охопило збудження, коли золотий купол над головами став тьмяніти, темніти і нарешті розчинився у мороці. Макс продовжував майже пошепки.

– Так от, леді і джентльмени, – видихнув він, – свічки запалено, щось потиху награє оркестр, захищений силовим полем купол над нами розчиняється і стає прозорим, відкриваючи темне важке небо, яке кидає на нас стародавнє багряне світло набубнявілих зірок, і ми з вами все ближче до казкового апокаліпсису сьогоднішнього вечора!

Навіть оркестр повністю вщух, коли ті, хто вперше побачив цю картину, він шоку затамували подих.

На них лилися потоки моторошного світла і викликали жах.

– потоки відразливого світла,

– кипучого, смертельного світла,

– світла, яке і від пекла каменя на камені не залишило б.

Всесвіт наближався до свого кінця.

Кілька нестерпно довгих секунд ресторан обертався у киплячій порожнечі, поринувши в цілковиту тишу. Потім знову заговорив Макс.

– Ті з вас, хто сподівавсь колись побачити світло в кінці тунелю, – сказав він, – дивіться – ось воно. Оркестранти знову взялися за свої інструменти.

– Леді і джентльмени, спасибі, – вигукнув Макс, – за хвилю я знову повернуся до вас, а зараз я залишаю вас на містера Рега Анігілятора з його джаз-оркестром “Катаклізм”. Леді і джентльмени, привітаймо Рега та його команду!

На небі тривала зловісна буря.

З аудиторії почулися нерішучі оплески, а через хвилю за столиками відновилися звичайні розмови. Макс почав обхід столиків, кидаючи жартами, вибухаючи сміхом, одне слово, заробляючи на прожиття. Велика тварина з класу ссавців наблизилася до столика Зафода Бібльброкса. Це була товста м’ясиста істота на чотирьох ногах, схожа на корову, з великими вологими очима, з маленькими ріжками. Вона, якщо так можна сказати, улесливо усміхалася.

– Доброго вечора, – низьким голосом промовила вона і важко опустилася на задні ноги, – я – Сьогоднішня страва. Чи цікавлять вас якісь частини мого тіла? – Вона гмукнула, вигідніше всілася на задніх ногах і вмиротворено звела на них очі.

Її погляд зустрівся з широко розплющеними очима ошелешених Артура і Тріліан, вона перевела погляд на Форда Префекта. Той покірно стенув плечима, а очі Зафода Бібльброкса палали неприхованим голодом.

– Може, шматок м’яса з лопатки? – запропонувала тварина. – Тушкований у соусі з білим вином?

– Е, тобто з вашої лопатки? – пошепки вимовив нажаханий Артур.

– Звичайно, з моєї лопатки, сер, – задоволено мукнула тварина, – я пропоную тільки себе.

Зафод схопився на ноги і з виглядом знавця став обмацувати лопатки тварини.

– О, філейна частина теж дуже хороша, – промимрила тварина, – я виконувала спеціальні вправи і споживала багато зерна, – тому там дуже смачне м’ясо. – Вона задоволено гмукнула, у неї булькнуло у горлі, і вона стала ремиґати жуйку. А потім проковтнула пережоване.

– А може, вам більше до вподоби запіканка з мого м’яса? – додала вона.

– Ти маєш на увазі, що ця тварина справді хоче, щоб ми її з’їли? – пошепки запитала Тріліан у Форда.

– Ти мене запитуєш? – Форд поглянув на неї імлистими очима. – Я взагалі нічого не маю на увазі.

– Це ж зовсім жахливо, – вигукнув Артур, – мені ще ніколи не доводилося чути нічого відразливішого, ніж це.

– Що сталося, землянине? – поцікавився Зафод, уважно розглядаючи об’ємисту філейну частину тварини.

– Мені зовсім не хочеться поїдати цю тварину, яка жива стоїть перед нами та ще й припрошує, – сказав Артур. – Це не по-людськи.

– То краще їсти тварин, які цього не бажають, – сказав Зафод.

– Не в цьому річ, – запротестував Артур і замислився на хвилю. – Гаразд, – сказав він, – можливо, річ саме в цьому. Не буду сперечатись, зараз мені не хочеться думати про це. Я просто... е-е...

Над ним у передсмертних конвульсіях бився Всесвіт.

– Я напевно замовлю овочевий салат, – промимрив він.

– Чи можу я