Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

— Скажіть, і часто у вас прислужують п’яні?

— Прошу, сер… — метрдотель почав переступати з ноги на ногу, але встиг зиркнути на бідного Осандру.

— Це я прошу, — у Мечиславовому голосі почулися залізні нотки, — це я прошу увільнити мене від необхідності вислуховувати п’яне варнякання цього типа. В присутності джентльмена (легкий уклін в бік Гартмана) ваш офіціант почав чіплятися до мене, вимагаючи якісь гроші. Мабуть, у білій гарячці він переплутав мене з якимось… Як він сказав, містер Гартман? З якимось Джошуа Смітом, котрий нібито пограбував цього п’яничку. А взагалі, чому я повинен розважати вас розповіддю про п’яні теревені вашого кретина? Пришліть краще виконавця, щоб забрав мої речі, я перейду до іншого готелю, де нормальна обслуга. Прошу рахунок.

Метрдотель благально приклав руки до серця:

— Сер, трапилося непорозуміння! Цей чоловік у нас більше не працює!

І плечем колишнього боксера метрдотель почав виштовхувати Осандру до дверей. Тільки тепер той прийшов до тями і вилупив очі на метрдотеля:

— Як тобто не працює? Хто не працює? Я не працюю?

Метрдотель не слухав його і все виштовхував ближче до дверей, вибачаючись і розсипаючи біля Мечиславових ніг словесні фіалки:

— Тисячі пробачень, сер, тисячі найщиріших пробачень! Зараз усе буде о’кей, зараз у вас буде справжній офіціант. Трапилася прикра помилка, це випадкова людина, він у нас більше не працює!

— Це я не працюю? — заревів Осандра.

У його жилах закипіла кров усіх його іспанських та індійських предків. Мечислав, Гартман і метрдотель за ті лічені секунди, поки метрдотель не послав Осандру в нокдаун, мали змогу переконатися, що таке справжня іспанська лайка, культивована й випестувана ще конквістадорами й флібустьєрами. А потім, коли сеньйора Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандру дужі громадяни в офіціантських фраках волокли по коридору, він виривався і горлав що мав сили:

— Експлуататори прокляті! Капіталісти! Наволоч! Кара небесна на ваші голови! Доки ви питимете кров трудящих? Настане й наш час! Ви користуєтесь тим, що я не член профспілки? Мерзотники! Тепер мені ніхто не платитиме допомоги по безробіттю…

Голос сеньйора Осандри то вибухав, то переривався (певно, в ті хвилини, коли його били по зубах), але ще з першого поверху до Мечислава й Гартмана доносився викривальний експромт Осандри, який свідчив, що профспілки в цій країні продажні й що в профспілках сидять суцільні бонзи.

Потім знизу почувся бас полісмена, й Осандра почав щось скиглити, поки й зовсім не затих.

І Мечислав, і Гартман вдали, що нічого особливого не сталося. Вони продовжували спокійно вечеряти (прислужував їм інший офіціант), Мечислав замовляв свій майбутній комфорт, Гартман приймав замовлення, і все йшло як і мало йти. Тільки Гартман влучив хвилинку, щоб подумати: “Добре ж ти, голубе, общипав цього нещасного сеньйора! Йому, сердезі, аж у офіціанти довелося податись. І хоч би бровою моргнув. Ти, брате, далеко підеш, з тобою можна справу мати!”

Було вже пізненько, коли Гартман попрощався і пішов, пообіцявши потелефонувати ще завтра вранці.

Мечислав наказав офіціантові прибрати все, залишивши тільки сифон з содовою, і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою з кутка в куток. Насмішив його цей клятий Осандра. Як він вигукував, що ненавидить експлуататорів, як він шкодував, що не член профспілки! Ха-ха-ха! Досить, виявляється, забрати в людини всі гроші — й у неї різко міняються переконання. Так, дивись, ще стане Осандра червоним і вимагатиме рівних виборчих прав для чорних. Сам усе життя експлуатував, і нічого, а притисли його — і згадав, що на світі є експлуататори. Може, й має рацію Маркс, коли каже, що буття визначає свідомість. І все-таки Осандра комуністом ніколи не стане. Не з того він тіста. Поверни завтра йому всі його мільйони, і він за дві хвилини забуде, що є на світі експлуататори. й він знову сяде зі мною до столу, и все простить, і все вибачить. 1 я сяду з ним.

Мечислав сплів пальці рук на потилиці й опустився в крісло. Потім викликав покоївку і звелів приготувати постіль, потім подумав і потелефонував униз до портьє, щоб йому прислали газету.

Покоївка ще не встигла підбити подушку, як до номера вбіг захеканий хлопчисько-виконавець з газетою в руках.

— Прошу, сер, читайте, сер, останні новини, сер, вечірній випуск, сер!

— Що, почалася атомна війна? — ліниво запитав Мечислав, розгортаючи газету.

— Здається, ні, сер… Як вам завгодно, сер!

— Мені завгодно, щоб ти отримав двадцять п’ять центів і йшов під три чорти!

— Щиро дякую, сер!

Хлопчина на льоту підхопив монету й зник за дверима. Майже за ним вийшла покоївка. Мечислав не кваплячись роздягнувся, погасив верхнє світло. Засвітив на столі нічничок і тільки тоді по-справжньому взявся до газети.

…Він знайшов це місце в газеті раптово. Швидше він не знайшов би навіть тоді, коли б шукав його спеціально. І, як не дивно, тільки для нього воно не прозвучало сенсацією. Тепер дуже легко можна було зрозуміти і його неспокій, і його передчуття, і його на перший погляд безпідставні тривоги. Повідомлення, мабуть, надійшло в останні хвилини, журналісти ще не встигли по-справжньому його обсмоктати, й хоча “шапки” над ним кричали, воно здавалося якимось трохи телеграфним:

“На військово-морській базі поблизу Грібтауна морські піхотинці обстріляли невідомого, який раптово виплив з океану й рушив просто до них. Погуки “Стій!” не зупинили цього посланця Нептуна, й він не прореагував навіть тоді, коли застережлива черга із автоматів прорізала повітря над його головою.

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більшу, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що він був високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів. Командування військово-морської бази…”

Мечислав кинув газету й почав гарячково застібати ґудзики на сорочці. Інша