Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
Капітал і приватна власність неуявні для таких людей, як Альфред Гартман, і у вільному світі Гартманів оберігає сама доля.
— Ось ваші апартаменти скромні, як і личить справжньому бізнесменові. В люксах нехай зупиняються співачки, в яких на поточному рахунку лише власні стегна й блискуча спідничка, — сказав Гартман, і вони зайшли до номера.
Номер справді був скромний і зручний. Все свідчило про те, що номер цей очікував на поважну людину-письмовий стіл з телефоном впадав у вічі перший, решта предметів залишалася в тіні.
— Поки ви даватимете лад своєму туалетові, містер Живокіст, я, мабуть, спущусь до бару з пізнавальною метою. Цікаво, які тут збивають коктейлі.
— Як хочете, містере Гартман, ви мені не заважаєте. Я лише вмиюся і — до ваших послуг чи ви до моїх. Як вам завгодно. Вечерю я замовлю в номер, у ресторані під цей проклятий джаз не порозмовляєш як слід. Або краще ви замовте по телефону. Ви це ліпше зробите. Я не гурман.
Мечислав пішов до ванни, а Гартман узявся за телефонну трубку. Йому подобалася акуратність і невимушеність Живокіста, в його особі він бачив молодого шакала, в якого прорізалися тигрячі зуби. В Гартмана був неабиякий нюх на людей, і він безпомилково відчував, що має справу з майбутнім мільйонером, коли не з мільярдером. У всіх цих хлопців є щось спільне. А втім, не треба довго думати, треба замовляти вечерю, однаково за неї буде платити цей симпатичний шакальчик, що балотується на тигра.
І Альфред Гартман виявив звичну й всебічну ерудицію в спразі замовлення вечері. Він любив попоїсти, випити й не цурався товариства симпатичних дівчат. Правда, дівчат сьогодні не буде, але це на краще, бо вони не дадуть поговорити.
Через кілька хвилин чорнявий офіціант з блідим аскетичним обличчям, мабуть іспанець за національністю, вкотив до номера Мечислава Живокіста візка, розставив тарілки, пляшки й усе начиння і так само тихо викотив візка, бо Гартман відпустив його помахом руки.
Тільки-но зачинилися двері за офіціантом, як із ванної вийшов Мечислав і, вибачившись, сів до столу.
Вони почали вечеряти й розмовляти. Власне, Мечислав більше розмовляв, а Гартман більше вечеряв. Мечислав не хизувався, коли стверджував, що він абсолютно байдужий до гастрономічних розваг. Він завжди їв дуже мало, і йому було абсолютно байдуже що їсти. Пив спиртного ще менше, чого не можна було сказати про Гартмана. Той умів робити три роботи одноразово: їсти, пити й слухати.
— Замовлення моє і просте і складне, — казав Мечислав, копирсаючись виделкою в тарілці, — я хочу мати шматок пляжу, на тому пляжі віллу й фортецю. Я не хочу мати окремо віллу й окремо фортецю. Вілла мусить бути у фортеці, а фортеця у віллі. Ви мене зрозуміли.
Важкі жаб’ячі повіки наповзли на Гартманові омі, й це мало означати, що’йому все зрозуміло.
— Далі. Я не хочу мати сусідів, але місце, де буде стояти моя вілла, не повинно бути глухим. Десь поблизу має пролягати шосе, куди ми прокладемо приватну дорогу з вілли. Кошторис я накидаю, але ті, хто за вашим замовленням будуватимуть цю дорогу, можуть не труситися над кожним центом. Обкрадати себе я не дозволю, але за кожний квадратний дюйм асфальту буде заплачено як слід.
Мечислав замовляв Гартману свою майбутню резиденцію з таким смаком, як сам Гартман кілька хвилин тому замовляв вечерю. Збоку могло здатися дивним, що Гартман ні разу не дістав з кишені свого золотого Паркера й не зробив у блокноті жодної помітки. Але Мечислав знав цю манеру Гартмана тримати в голові все, що йому було необхідно. Хіба не через Гартмана одержували численні фірми гроші, коли виготовляли в різних куточках країни деталі для Мідаса, а пізніше несерійну телеапаратуру? І хіба тоді Гартман щось наплутав чи щось зробив не так? Записника завжди можна загубити, сьогодні він твій, а завтра той самий записник міг стати бог знає чиєю власністю. Ще в молоді роки Гартман переконався, що такого роду записники вельми схожі на чекові книжки з підписом власника — той, хто їх знаходить, може тільки проставити суму і спокійнісінько йти собі до банку. Ставати власником таких записників Гартману траплялося, але ніхто не міг похвалитися, що став власником записника, який раніше належав Гартману. Записників у Гартмана немає, навіть номери телефонів він запам’ятовує стільки, скільки треба, щоб потім так само блискавично забути їх, коли вони перестають бути потрібними.
Гартман відсьорбнув вина й сказав:
— Коли я вас правильно зрозумів, містере Живокіст, вам потрібно щось на зразок того, про що англійці кажуть: “Моя оселя — моя фортеця”, тільки не у фігуральному розумінні?
— Ви мене абсолютно правильно зрозуміли, — підтвердив Мечислав.
— Значить, бетон мусить бути найвищої марки?
— Усе мусить бути найвищої марки.
Жаб’ячі повіки знову наповзли на очі, і Гартман на знак згоди нахилив голову.
— Дещо підходяще в мене є. За шматком пляжу, за віллою справа не стане, а фортецю я вам сотворю на базі вілли. Тепер, з вашого дозволу, я мушу викликати офіціанта, хай принесе сифон свіжої содової, бо це пійло, що на столі, вже нагрілося.
Гартман натис відповідну кнопку, і офіціант-іспанець виріс у дверях. Але весь той час, поки Гаргман йому розповідав, якими мусять бути сифони в порядних готелях, він дивився чомусь не на Гартмана, а на Живокіста. Спершу цей погляд почав дратувати Мечислава, а потім… Потім він відчув, що вже десь зустрічався з цією людиною. Офіціант, правда, не сказав жодного слова, та коли він вийшов, Гартман запитав:
— Чому цей нахабний тип так дивився на вас, ніби піймав вас учора з своєю власною дружиною?
Мечислав тільки знизав плечима. Офіціант повернувся. Тепер він затримався
