Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
…Докладно зупинятися на трагічних моментах, коли Данилові не “йшла” карта, навряд чи доцільно. Вертес грав краще, й Вертес, як кажуть картярі, планохМІрно “роздягав” Слупа весь вечір. Метода цього “роздягання” була простою, як конструкція цвяха, і вічною, як світ. Спочатку Вертес зірвав великий шмат і викликав у Слупа палке бажання відігратися. Потім він дав Слупові змогу відігратися і навіть дещо програв з своїх грошей, рівно стільки, скільки було потрібно, щоб Слуп повірив у власні сили. Потім Слуп власні сили переоцінив, потім Вертес пішов до своєї каюти по віскі, й вони трохи випили, потім Вертес трохи виграв, потім Слуп розпалився і почав наскакувати на Вертеса, як бик на матадора, і після кожного такого наскоку Слупові кишені ставали все легші й легші, а у Вертеса все важчі й важчі. Фінал цього вечора був примітивним і банальним. Слуп залишився без шеляга в кишені, а Вертес пішов до себе спати, навантажений золотом, як піратська бригантина.
…Вертес прокинувся серед ночі від того, що в нього пересохло в горлі й палило всередині. Нічого в цьому дивного не було. З тими, хто любить віскі більш, ніж содову, таке трапляється досить часто. Лаючись крізь зуби, Вертес почав шукати сифон. Він довго бурчав, довго шукав, аж поки не згадав, що в його каюті немає жодного повного сифона. Та й навряд чи на борту “Менхасетти” де-небудь в іншому місці вони є. Живокіст розраховував забрати все, що є на “Менхасетті”, за один рейс, і “Ціцелія” не привезла ні продуктів, ні води. Кілька банок консервів, кілька пачок галет, концентратів, може, дві-три пляшки віскі й двадцятилітрова каністра з прісною водою — ото й усі припаси. Небагато, але й немало, коли зважити, що Живокіст за добу чи дві повернеться. Але де в біса стоїть ота каністра з водою?
Вертес згадав, що бачив її на імпровізованому камбузі (там раніше була майстерня), де вони із Слупом готували собі вечерю. Він узяв свою алюмінієву кварту й вирушив на камбуз.
Тут він почав лаятись з новим натхненням, хоча й пошепки, бо в його роті, в горлянці і в стравоході зароджувалась портативна пустеля Сахара. Кому доводилося заходити занадто далеко в своїх стосунках з Бахусом, той знає, як страшенно хочеться пити об тій порі, коли хміль починає вивітрюватись із голови, а похмілля починає затискати ту ж таки голову в іржаві лещата.
Пити, пити, пити! Губи пошерхли, язик прилип до піднебіння, а потім перетворився на рашпіль і не вміщався в роті, і так заважав, і так, хоч візьми його й вивали, як це роблять собаки в гарячу пору. Горлянка імітує ковтальні рухи, але що вона буде ковтати, коли навіть тягучої слини немає в роті?
Вертес спробував запалити сигарету, але йому стало ще гірше, і за хвилину він уже рішуче тарабанив у двері каюти Слупа.
— Данієлю, Данієлю, скажіть, заради свинячої мадонни, покровительки всіх недоносків, де поділася каністра з водою?
Слуп довго мовчав, але Вертес тарабанив так, що його мусили б почути на материку, й тоді з-за дверей почулося коректне:
— Прошу?!
— Якого дідька! Я хочу напитися води!
— Холодної? На льоду? Ви любите з ананасовим сиропом чи звичайну?
Вертес заревів, наче бик, у якого увігнали три дюжини шпаг, і почав плечима виважувати двері. Але Слуп аж ніяк не реагував на це насильство. Схоже було навіть, що він задрімав під отой гучний акомпанемент.
Нарешті Вертес стомився, і до нього повернулася ґречність:
— Слухайте, Данієлю, я хочу дізнатися, куди, зрештою, поділася вода? Пити хочу, вмираю.
У голосі Вертеса проривалися якісь навіть благальні нотки, а таке траплялося не часто.
Чути було, як за дверима смачно позіхнув Слуп.
— Знаєте що, Хуане, ідіть виспіться, а вранці, на тверезу голову, ми з вами розберемося, де вода, нап’ємось досхочу, може, ще й знайдемо що-небудь міцніше від води, чи не так?
— Я не хочу міцнішого, я хочу води! — скиглив Вертес.
— А я хочу спати! — відрізав Слуп і більше не обзивався, хоч Вертес ще добру годину то стукав у двері, то благав сказати йому, де вода.
Як скінчилася ця ніч для Вертеса, уявить не кожен, а тільки той, хто з тих чи тих причин потрапив у подібну ситуацію. Голод не тітка. Він може зробити з дуже гонористого громадянина м’яку й податливу овечку. Так це голод! А спрага не те що не тітка, спрага навіть не теща. Спрага до ранку з бандюги Вертеса зробила відмінника недільної школи й активіста методистської церкви. Скрутивши пальця калачиком, Вертес делікатно постукав у двері Слупової каюти.
— Увійдіть! — ввічливо запросив його Слуп.
Вертес, як конфірмована незайманка, переступив поріг каюти, і… перше, що він побачив, була каністра з водою. Вона стояла на столику біля узголів’я Слупового ліжка. Вертес вислизнув із своєї смиренності й делікатності, як гримуча змія із старої шкіри. На голову Слупа полетіли такі прокльони, що коли б хоч один з них матеріалізувався, розлетілася б не тільки Слупова голова, розлетілася б уся “Менхасетта”.
— Негідник! Байстрюк свині й медузи! Смердючий бармен з негритянського кварталу, я хочу пити, а він…
— Будь ласка, пийте, — вправними рухами бармена Данило Слуп витирав маленьку скляночку. — Подвійну воду? — це прозвучало як “Подвійне віскі?”
— Досить безглуздих жартів! Дайте напитися, — вже дружелюбніше попросив Вертес.
— Що значить “дайте”? — вдавано насторожився Слуп. — Прощу, що мусить означати те ваше “дайте”? Ми, слава богу, живемо з вами у вільному світі, де не дають, а продають, і де не беруть, а
