Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
Вертес пішов на нього як танк. Його затиснуті кулаки посиніли, а очі горіли сатанинським полум’ям…
…На рівні Вертесового живота, як чорненький павучок на павутинці, застрибало вічко пістолета. Й танк зупинився…
— Скільки? — хрипло запитав Вертес.
Він добре знав, що робиться з людиною, коли з чорного вічка пістолета їй в живіт влітає куля.
— Скільки?.. Подвійна…
— Прошу вас, подвійна сто доларів або десять золотих монет. Як вам зручніше.
— Скільки?!
— Сто доларів, прошу вас. Але коли сеньйора не влаштовує ціна, він може пройти до сусіднього бару, там дешевше.
“Ах ти, проклята жаба, — думав Вертес, — хай-но тільки повернеться шеф. Я тебе, недоноска, провчу, як спекулювати водою!”
Але якими б зловтішними картинами розплати не тішив себе Вертес, пити йому від того хотілося не менше. Він розумів, що до повернення Живокіста пересохне, здохне й розсиплеться на порох, якщо не увіллє зараз у себе бодай краплиночку води.
І він мовчки поліз до кишені. Чорненький павучок пістолетного вічка не переставав стрибати на рівні його живота, бо Слуп знав, що, крім грошей, у кишенях носять ще й автоматичні пістолети. Але Вертес був поміркованою людиною, він бачив, що Слуп у значно виграшнішому становищі, ніж він сам. Постріл у живіт паралізує людину, й вона не може стрельнути у відповідь. Тому Вертес чесно дістав гроші й чесно розплатився за подвійну воду, як називалася маленька скляночка.
Тільки-но подвійна вода змочила Вертесові потріскані губи, як він відчув, що навіть десять подвійних неспроможні загасити тієї пожежі, що запалило в його шлункові вчорашнє віскі. Але ж десять подвійних — це ж тисяча доларів! Проклятий бармен, як він обвів його навколо пальця! Чому така блискуча ідея не відвідала голову самого Вертеса? Який бізнес, який блискучий бізнес можна було зробити! О, Вертес брав би у цього бовдура не по сто, а по тисячі доларів, і не за склянку, а за лікерний келишок, він би витяг із нього все до останнього цента! Але пізно, пізно! Смердючий скунс, проклятий бармен зробив бізнес, а Вертесу залишалося тільки клацати зубами, як тому собаці, у якого низько над носом пролетіла муха.
Вертес повернувся і вийшов з каюти Слупа так, ніби нічого не сталося. Він начебто й не сердився на Слупа. Хіба сам Вертес не скористався б кон’юнктурою так, як це зробив Слуп.
Але робити гарну міну під час поганої гри довго не вдалося. Дуже вже хотілося пити. Більше нічого не хотілося. Навіть убивати Слупа не хотілося. У всякому разі Вертес спочатку з насолодою напився б, а вже тоді подумав би, що робити із Слупом.
Так минуло дві години. Вертес вийшов на палубу. Океан хвилювався, починався шторм. Це був звичайний атлантичний шторм, але в душу Вертеса закралася підозра: через шторм може затриматись Живокіст.
Від такої думки пити захотілося ще дужче, й Вертес поспішив спуститися до Слупа.
— Хелло, Данієлю, а чи не поснідати нам? — награно весело гукнув він ще з порога.
— А-а, у вас розгулявся апетит, сеньйоре Вертес? Дуже? Приємно чути. Що ж будемо їсти? Свинину з бобами? Чи вам хочеться чого-небудь солоненького?
— Ха-ха-ха, ви жартівник, Данієлю. Ну, давайте снідати.
І вони почали снідати. Снідав Слуп, апетитно плямкаючи й облизуючи пальці. Вертес удавав, що їсть, очікуючи, коли Слуп запропонує йому склянку води. Але цього не сталося навіть після сніданку. Слуп витер масні губи й втупив у Вертеса очі.
— Між іншим, сеньйоре Вертес, мушу вас попередити. Ціни в моєму барі дещо зростуть. З цієї хвилини подвійна вода вже коштуватиме не сто доларів, як це було раніше, а сто п’ятдесят. Бачите, починається шторм, свіжа партія товару може запізнитися, і я не хочу ризикувати.
Вертес подивився на Слупа й нічогісінько в його очах не прочитав. Він був не бозна-яким психологом, цей Вертес, але й психолог у Слупових очах прочитав би не більше. Не було в них ні злості, ні ненависті, ні презирства, ні зажерливості. Було в них хіба що сите задоволення.
Вертес поліз до кишені. Він не лаявся, не погрожував, не просив, не вмовляв. Вертес просто поліз до кишені. Й у ту ж мить на рівні його живота загойдався чорненький павучок пістолетного вічка. Адже міг Вертес із кишені витягти замість грошей щось інше? Міг! І коли б Вертес замість грошей витяг із кишені щось інше, Слуп не дуже б здивувався, а просто натис би на курок.
Але й цього разу Вертес витяг гроші.
— Тут чотириста п’ятдесят доларів, — спокійно сказав він.
— Прошу! На всі? Правильно! Нащо їх жаліти, ті гроші? Не в грошах щастя. Гулять так гулять, як у нас колись казали.
Випивши одна за одною три склянки води, Вертес мовчки вийшов із Слупової каюти.
А за бортом “Менхасетти” шторм набирав сили. Слуп задраїв ілюмінатор і подумав про те, що він таки продешевив. Сьогодні вночі Мечислав не повернеться, “Ціцелія” не вийде в такий шторм. Океан не вгамується ще й завтра, і тоді на “Ціцелію” в кращому разі можна чекати лише післязавтра, й то не напевно. Шторм може не вщухати і три, і чотири дні, і всі ці дні Вертес приходитиме до нього на поклін, бо коли голод не тітка, то спрага навіть не теща. Можна сміливо брати за склянку води триста, коли не всі п’ятсот доларів.
…Два постріли злилися в один, але впав лише Вертес. Він упав головою уперед, ніби впірнув до Слупової каюти. Слуп залишився сидіти за столом. Вертес був мертвий, Слуп живий і навіть не поранений.
