Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
Гартман щось там казав про кошторис і про фірми, які виконуватимуть замовлення найшвидше і найдешевше, але Мечислав слухав його не вельми уважно. В нього із голови не йшов проклятий офіціант. Ні, він таки десь бачив цю осоружну пику, тільки не може пригадати, де саме. І чому цей тип дивиться на Мечислава, як койот на верблюда? Хіба такі люди, як цей офіціант, можуть коли-небудь за що-небудь ображатися на таких, як Мечислав Живокіст?
І зараз Мечиславові дуже захотілося, щоб Гартман викликав офіціанта ще раз. Щоб ще раз глянувши на нього, пригадати, де вони зустрічалися, з’ясувати, чому він дивиться вовком.
Але тут сталося несподіване. Двері номера рвучко відчинилися, і офіціант зайшов до номера без запрошення, зайшов важкою, кам’яною ходою. Так командор ішов до Дон-Жуана, так офіціант підійшов до Мечислава.
— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді, я вас відразу ж упізнав!
І тут Мечислав теж відразу все збагнув. Перед ним стояв сеньйор Бартоломео-Рамон-Лопес Осандра власною персоною. Правда, важко було впізнати в цьому худому, наїжаченому, розлюченому чоловікові колишнього ситого й випещеного сеньйора Осандру, але це був, безперечно, він.
На Заході вийшло чимало книг мемуарного жанру про те, як учорашні чистильники взуття, офіціанти та й інший незаможний люд ставали мільйонерами чи навіть і мільярдерами. Ця метаморфоза розцінювалась не просто як промисел божий у нагороду за безважне життя, шанування влади і приємну в усіх відношеннях натуру. Обставини складалися так, що бог богом, а майбутні мільйонери нагороджували самі себе, відмовляючи самі собі тепер, щоб потім не відмовляти собі ні в чому. Вони не пили, не палили, не ходили до дансингів і казино, не відвідували кіно й театрів, уміли економити навіть сірники, і мільйони їхні складалися з центів, зекономлених в молоді-юні роки, тобто тоді, коли особливо хочеться протринькати останній цент. А от вони його не протринькували, вони його роздували доти, доки він не роздувався завбільшки у мільярд, і сідали писати мемуари.
Читати ці мемуари — цілковита насолода. Але ніде, жодне видавництво не видало ще мемуарів мийщика посуду, ліфтера або чистильника чобіт, які б називалися приблизно так: “Як я з мільйонера став офіціантом”. Таких мемуарів годі й шукати, хоча зворотний шлях по щаблях удачі не такий уже і довгий. Стати мільйонером ще не все. Звання мільйонера накладає на тебе кілька святих і необхідних обов’язків. Перший: коли ти мільйонер, стеж, щоб твого мільйона не поцупив сусід-мільйонер, який мріє за рахунок твого мільйона стати мільярдером. Другий обов’язок більш приємний: ти, як мільйонер, зобов’язаний поцупити мільйон у сусіда-мільйонера. Тих, котрі байдуже ставляться до своїх обов’язків, життя у вільному світі карає жорстоко і безапеляційно. Був ти мільйонером — і сів маком. Куди підеш, кому скажеш? Вільний світ — він такий, він поважає не тих, у кого буде колись зайвий мільйон, і не тих, у кого він був, а тих, у кого він є сьогодні.
бсандра належав до тих, у кого мільйон (і не один) був. Обчухрала Осандру. революція на Кардосі, решту підгріб Джошуа Сміт, оцей самий, що сидить зараз перед Осандрою і якому Осандра, благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, мусить слугувати…
Скільки друзів мав Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, поки він був найбагатшою людиною на Кардосі! Скільки друзів було в нього у Мільво, хоча тоді справи його йшли не блискуче! І що ж! Він став офіціантом. Звичайно, тоді, після катастрофи в Мільво, не всі відвернулися від нього, й він міг звікувати вік біля якихось багатих покровителів, але сеньйор Осандра осатанів від чергової невдачі, від останньої, фатальної помилки і в своїх невдачах звинувачував усіх. То він вимагав негайної висадки десанту на Кардос, то він наполягав на негайному розслідуванні причин вибуху у Мільво, то він обзивав усіх своїх учорашніх друзів та колег баранами.
І все це робилося публічно, на сторінках впливової газети. Але цікавість до нього швидко згасала, у нього не брали інтерв’ю навіть репортери бульварних газет, дужим світу цього він набрид, а вчорашні друзі зненавиділи його. Підприємство, на якому Джошуа Сміт так невдало випускав човни й аквапланш, було застраховане, і сеньйору Осандрі належала чимала страхова премія. Вчорашні друзі зробили так, що страхову премію розтягли акціонери, й Осандрі не дісталося жодного цента.
Хтось із друзів прихопив його дружину. Так, по-дружньому, по знайомству. Власне, цей акт найменше обурив Осандру. Коли ти не маєш за що купити не те що пару панчіх, а бутерброд, жінка сама втече від тебе. Добрий чоловік позбавив Осандру необхідності з’ясувати стосунки з дружиною, а також цілої низки драматичних сцен.
Після всього, що сталося, сеньйор Осандра не міг зоставатися в Мільво, йому залишилося або піти з життя, або з міста. Благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра вибрав другий варіант, бо був вірним католиком, а вірний католик повинен слухати бога й не розпоряджатися своїм життям як йому заманеться.
Довго й нудно розповідати, як, пробурлакувавши близько тисячі миль, Осандра знайшов у “Рожевій Мері” місце офіціанта. І ось він стоїть перед Мечиславом і кричить на нього:
— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді! Я відразу вас упізнав. А де той злодій Хуан Вертес? Ви обидва гангстери, ви обібрали мене! Ви забрали мої останні гроші, але тепер усе!.. Тепер кінець! Я впізнав вас, і зараз тут буде поліція!.. Я… Я…
Осандра задихався, слова його м’яли під себе думки, і він починав вигукувати все спочатку й переконувати самого себе в тому, що Джошуа Сміт зовсім не згорів, що ось він перед ним, що зараз прийде поліція і зараз повернуть йому всі гроші до останнього цента і… що буде далі, він не знав, бо кричав знову й знову ті ж самі слова.
А Джошуа Сміт, або Мечислав Живокіст, не зблід, не почервонів, не
