Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

class="book">…Силует корабля невмолимо насувається на екран. Спочатку туманно, розпливчасто, кожна риска, кожен штрих дрижить, і товща океанської води схожа на тремтливий холодець. Залишки корабля наче розщеплена кістка в тому холодці. В холодці не повинно бути кісток… А тут є… Зеленими косами гойдаються водорості. Значить, глибина невелика, не більше ста метрів. Там, де глибше, куди не досягає сонячне проміння, водорості червоні. Проте це не дуже точно вивірена ознака глибини. Часом червоні розростаються майже біля самісінького берега, а зелені чудово почувають себе на двохсотметровій глибині, часом червоно-зеленим казковим лісом вони ростуть поруч. Але глибина тут і насправді невелика. Срібними іскорками пересікають екран телевізора дрібненькі рибки. Що їх наполохало, чому вони такі перелякані? Невже Мідас? Ні, того не може бути. Рибки Мідаса не бояться. Вони якось інстинктивно відчувають, що Мідас їх не скривдить. Мідас їхній сусід, сам схожий на велику рибу.

— Дивіться, — сказав Живокіст, торкнувшись рукою ліктя Нуазе, — що це за диво?

У зеленкуватому холодці океану плив інший холодець — сріблясто-фіолетовий. Він загрожував затулити весь екран. А Мідас не звертає на нього ніякісінької уваги. Мигнуло ще кілька срібних іскорок-рибок, і одна з них раптово згасла.

— Це ціанея, — пояснив Нуазе. — Велетенська медуза. Дивно не те, що вона така велика, дивно, як вона сюди потрапила, та ще й проти течії. Ціанеї мешкають в арктичних водах, і там викохуються справді унікальні екземпляри. Це недоросток. Діаметр парасольки метра півтора та десятиметрові мацавки. Є значно більші, самі тільки мацавки досягають тридцяти метрів довжини.

— Ви наче океанолог, — з повагою сказав Живокіст.

Нуазе знизав плечима:

— Я просто дилетант.

Ще одна срібна іскорка згасла. Мечислав задоволено ляснув у долоні:

— Впіймала-таки! Ну, а такими мацавками та не впіймати!

Нуазе скосив очі в його бік.

— Яку солідарність ви мусите відчувати до цієї медузи! Хто-хто, а вона вміє використовувати тиранічну владу!

— А вам більше подобається роль рибки? — ущипливо запитав Живокіст.

— Я людина, мені ці категорії не підходять, — просто відповів Франсуа.

— Дивіться, дивіться, що це? — вигукнув знову Мечислав. — Невже й це велетенська медуза?

Невідомо, чи його насправді щось зацікавило, чи він надумав звести розмову на інше.

Нуазе глянув на екран. Тим часом велетенська ціанея вийшла з кадру, мабуть розсердилася, що Мідас завадив їй полювати, але на тому місці, де вона щойно була, простяглися якісь інші мацавки, і їм, здається, не було ні кінця ні краю. Нуазе придивився пильніше.

— Ні, — сказав він, — це не медуза. Це пагінці макроцистиса, найбільшої водорості з усіх відомих на землі. Ну й таланить нам сьогодні на велетнів. Водорость ця досягає шістдесяти метрів у довжину.

Велетенські гірлянди водорості, зачепившись за щоглу судна, що затонуло, ледь помітно погойдувалися. Мідас підплив зовсім близько й збурив своїм рухом воду. Живокіст прикипів очима до екрана.

“Бригантина, каравела, фрегат, корвет?” — гарячково гадав він.

Але визначити клас судна було не так легко. Мідас зробив різкий ривок уперед, і тепер замість силуету судна було видно лише один його борт. Щогли вони теж не брали до уваги, бо це мало б допомогло. Адже щогли могли впасти ще до того, як лютий шторм спровадив корабель на дно. Мідас поліз по борту й за хвилину вже був на палубі. Це дозволило побачити корабель, який потонув, дещо в іншому ракурсі, але потонув він так давно й так над ним попрацював океан, що й зараз було дуже важко визначити клас судна. У всякому разі це була не каравела й не галіон, а корабель трохи пізнішого періоду.

Чий він був — іспанський, англійський? І цього ніхто не міг би сказати напевне. Добрі дуби росли на зелених долинах Англії, і не гірші дуби шелестіли листям на берегах річки Гвадалквівір. Уміли тримати в руках сокиру англійські джони, й знали іспанські хуани теж, за який кінець сокири братися. Сотні років лежав під товщею води корабель, почорніли дубові борти, потім позеленіли, бо обросли водоростями.

На перший погляд здавалося, що судно розсиплеться від першого ж дотику Мідасового, але він упевнено йшов по палубі, а вона навіть не гнулася.

Зблизька корабель мав ще фантастичніший вигляд, ніж здалеку. Тепер було видно деталі. Й чим більше вдивлятися в деталі, тим менше корабель був схожий на витвір людських рук. Це було не дерево й не метал, це були підводні камені, оброслі якимсь слизьким мохом. Поштовхом ноги (достеменно так зробила б і людина) Мідас скинув за борт кілька актиній, що розмістилися на палубі, й почав обстежувати її.

Нуазе теж милувався кожним рухом Мідаса. Рухи його були напрочуд людські. На секунду Мідас випростався, ніби хотів розім’яти поперек. Випростався, розім’явся, і це вийшло в нього так природно, так граційно, що Мечислав і Нуазе розсміялися. Раптом Мідас завмер, роздивляючись, потім ступив уперед і підняв щось з палуби.

Це була ринда — корабельний дзвін, позеленілий і обліплений черепашками. У Мечислава солодко защеміло серце. Невже дзвін золотий? Практично цього не могло бути: дуже дорога музика — відбивати склянки на золотій ринді. До того ж зовнішній вигляд дзвона дозволяв думати, що він ніколи навіть не лежав біля благородних металів, але чому ж тоді Мідас підняв його і зацікавився ним? Мідаса завжди цікавило лише золото, й ось він раптом звернув увагу на звичайний мідний дзвін…

Мідас гарячково почав здирати з дзвона черепашки, водорості, намул, зелень, бруд… Мечислав перестав дихати — зараз блисне золото. Хіба мало різних загадок і таємниць ховає в собі океан? І чи не могло статися так, що якомусь диваку, капітану піратського судна, захотілося мати на своєму судні золотий дзвін для постійної спокуси команди? Але золото з-під Мідасових рук не блиснуло, дзвін залишався чорним, як і був. Коли б цей дзвін підняти нагору, на сушу, то, мабуть, не одну цеглину довелося б потовкти, щоб відчистити його до блиску. Мідас не поспішав розставатися з своєю цяцькою. Він крутив дзвін на всі боки, потім вдарив по ньому билом, що гойдалося всередині, й підняв дзвін до