Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Саме вчасно. Човен став покірним, наче ягня: ще кілька стрибків - і я щасливо пристав до берега під навислою скельною стіною.

Перша невдача, однак, не збентежила мене. Під час другого плавання я поводився обережніше, й у третій мандрівці вже сяк-так збагнув принцип керування судном.

Увечері я затягнув човен у кущі й поклався спати в металевій кулі.

«Знайдеться човен, чи істоти вночі його забрали?» - задавався я питанням, поспішаючи вранці на берег.

Як же я зрадів, коли човен виявився на місці!

Небо все ще було безхмарним, море дихало спокоєм.

«Поплаваю на хвилях, огляну всю затоку й подивлюся, що там далі», - ухвалив я й зараз же вирушив у путь.

Огляд затоки закінчився менш ніж за годину й не виявив нічого незвичайного чи підозрілого. Зате вдалося поповнити запаси води й провіанту.

Двигун на кормі загудів знову, і я виплив у відкрите море. Узбережжя було ще дикішим і романтичнішим. По скелях, знівечених руйнівними штормами, вилися покручені рослини, з ярів пнулися в небо могутні деревостани.

Зграя скрекітливих птахів нагадала про небезпеку, котрої ледве вдалося уникнути нещодавно, проте боявся я даремно. Помітивши мене, птахи відлетіли вглиб суші. Мабуть, злякалися мого човна.

Коли обидва сонця досягли зеніту, я спрямував суденце до берега, щоби сховатися від прямовисного пекучого проміння. Витягши човен на пісок, звільна попростував схилом до широкого плато.

Нараз у просвіті між деревами виникло щось незвичайне. Я здивовано затамував подих: на гладенькій, ретельно вирівняній платформі стояла висока струнка піраміда.

Поселення невідомих істот!

Серце моє шалено закалатало. То ось де ховаються дрібні чоловічки, вбрані в непроглядні скафандри!..

Згадалося, що подібні піраміди я вже бачив на Кварті. Авжеж, у Селищі Невидимих! Отже, його збудували ці істоти...

Вони тут постійні мешканці, чи просто гості? Якщо це справжні квартяни, то де ж ховають своє виробництво? Без добре розвиненої промисловості вони б не збудували такий досконалий літак. Однак ні експедиція Навратіла, ні я нічого такого на планеті не знайшли.

Ні, це не корінні жителі Кварти. Ходять у скафандрах, місцева атмосфера непридатна для їхнього дихання. Звідки ж тоді вони прилетіли?

На роздуми не було часу, слід було вирішувати: повернутися чи відвідати насельників піраміди?

Я вибрав друге і, вийшовши з хащів, помалу закрокував до загадкової споруди.

За кілька метрів до піраміди зупинився і став чекати, що буде далі.

Минула година напруженого очікування, проте нічого не ставалося. Круглі двері навіть не ворухнулися, ніде навколо не було живих створінь.

Тоді я обійшов навколо стрункої піраміди, час від часу постукуючи в стіни.

Вона й далі мовчала, мов сфінкс у пустелі. «Вочевидь, тут ніхто не живе, можливо, це якийсь пам’ятник чи могила визначного квартянина», - губився я у здогадках.

Аж раптом майданом пронеслася тінь, і над пірамідою закружляв великий літак, подібний на ската. Той самий, що його вчора я бачив у затоці!

Темно-синій метал тьмяно полискував у променях двох сонць.

Літак помалу знизився і з неймовірною легкістю сів на платформу біля піраміди.

В передній частині велетня розчинилися дверцята. Спочатку вийшло троє маленьких людей у скафандрах, за ними - ще п’ятеро.

Вони замахали мені, мовби вітаючись, або ж розмовляючи між собою. Оскільки я не рушав з місця, ляди підступили до мене на кілька кроків і зупинилися. Я вчинив так само, щоби дати зрозуміти, що не боюся.

Лише тепер я зміг роздивитися їх краще. Зір мій на Кварті добряче ослаб, імовірно через відсутність вітаміну С.

Невідомі істоти сягали мені до пояса. Поставою скидалися на людей. Облич я не бачив, їх приховували непрозорі шоломи.

«Що тепер? - подумалося. - Як із ними порозумітися?»

Мак-Гарді, - вказав я на себе і вклонився.

Мовчали. Або не розуміють, що я відрекомендовуюся, або ж глухонімі...

Мак-Гарді, - повторив я своє ім’я.

Мак-Гарді, - несподівано сказав котрийсь із них, і всі вклонилися.

Я був приголомшений. Вочевидь, вони мають такі самі голосові зв’язки, як і ми, жителі Землі. Слух у них також чудовий - моє ім’ я повторили майже ідеально.

Мене пойняла радість. Якщо вони повторюватимуть усе, що я говорю, то з часом напевно навчаться англійської. Вирішив відразу ж спробувати. Показавши на літак, я голосно назвав його. За хвилю вони повторили - й то кілька разів, щоби попрактикуватися.

Я щиро розсміявся. Почував себе, мов учитель у школі.

Дерево. Ліс. Небо. Будинок. Камінь.

Так ми бавилися аж до вечора. Після заходу сонць істоти знову вітально помахали мені, зайшли в літак і відлетіли.

Я повільно попростував до човна, який залишив на березі. Діставшись узлісся, сів на траву й поринув у роздуми. Серце шалено калатало мені в грудях.

Кінець самотності! Планету відвідали живі істоти, котрі навіть можуть говорити достоту як я. Вони легко навчаться. Може... Може, це моя єдина можливість повернутися додому. Адже прибульці мають великий міжпланетний корабель.

Із задуми мене вивів звук сідаючого літака. Невідомі люди повернулися.

Мене, хоч і схованого сутінню пралісу, вони помітили відразу й заходилися жестикулювати, мовби кличучи назад. Один із коротунів повернувся до літака. Зараз же у верхній частині апарату відкрився круглий отвір, і з нього показалася. металева куля!

Моє житло! Схопившись, я побіг