Друзі зі змієносця - Володимир Бабула
Здається, Франтик зрозумів. Він залопотів перетинчастими крилами й полетів до підземних володінь.
Повернувся десь через годину - із приймачем. У підземеллі він, вочевидь, пережив драматичні миті, оскільки був добряче збуджений. Безперервно вказував на мене, відтак на себе, щось креслив у повітрі, жалібно пищав.
Заскочили за крадіжкою? Ну, дарма, з тобою-бо нічого не трапилося, - втішав я його.
Однак Франтик не заспокоювався. І це вже було підозріло. Я підвів його до наносу, вклав у руку галузку й попросив:
Намалюй, що бачив.
З хвилину квартянин роздумував, аж урешті зважився й невміло нашкрябав на піску постать із кулястою головою, овальним черевом і короткими дужими ногами. Я не розумів, що він цим хотів сказати. Забравши в нього гілочку, я домалював до кружка, що зображав голову, очі, ніс і рот - щоби вдосконалити малюнок. Однак Франтик із моїм втручанням не згодився. Він стер обличчя і знову ретельно відновив кружок.
Люди в скафандрах! - вигукнув я раптом. - Ну звісно! Земляни зараз гостюють у підземному царстві. Звідси й хвилювання...
«Мушу йти до них», - вирішив подумки.
За хвилю Франтик несміливо поплескав мене по боці. Відтак раптом знісся увись і відлетів.
Я вітально помахав йому - й поспішив далі. Швидкий крок змінився підтюпцем.
Біля кам’яної огорожі перед входом до підземелля я зупинився. Чи добре вдалося зрозуміти Франтика? Чи не хотів він сказати щось зовсім інше? Чи не йду я назустріч загибелі?
Я відповз до пралісу, увімкнув приймач і заходився ловити сигнали. Якщо десь поблизу є люди в скафандрах, напевно перехоплю їхню розмову.
Приймач, однак, мовчав. Може, пошкоджений?
Ні, з ним усе було гаразд...
Оранжеве сонце зайшло, золоте також хилилося до обрію...
Завидна я вже не встигав дістатися до металевої кулі, тож вирішив переночувати у Франтика.
Квартянин, мовби очікуючи, походжав узліссям. Він охоче привів мене до своєї хижі й запропонував власне ліжко.
- А де Марженка? - запитав я, вже влігшись.
Франтик указав кудись углиб лісу.
Вранці я прокинувся. знову в металевій кулі! Це годі було збагнути. Чому наші бажають, щоб я жив саме тут? Яку мету цим переслідують? Може, хочуть наглядати за мною?
Я ще раз докладно й ретельно оглянув таємничу оселю. Стіна кулі була подвійною, порожнистою всередині. Підозріло. В тому просторі може бути приховано чимало всього.
«Спостерігаєте за мною. Ну гаразд, тоді й я на вас погляну.»
Я виліз із кулі, але не пішов стежкою, а пробрався в лісові хащі й став чекати, що буде далі.
Час тягнувся нестерпно, минали години - але ніхто не з’ являвся.
Мене це перестало забавляти, я втратив терпіння й вирішив податися до моря.
Щоби ніхто направду не помітив мене, поповз пралісом.
Добряче задихавшись, урешті дістався до краю заростів. Обережно розгорнув гілля й поглянув на море.
На водній гладіні плавав якийсь дивний звір, схожий на ската.
Що ближче він наближався до берега, то дужче вивищувалися переді мною його велетенські розміри.
«Ні, це не звір, а радше якесь судно небаченої форми», - зрозумів я, коли дивогляд застряг на мілководді.
Справді, в корпусі судна виник отвір, з якого вилізли люди в скафандрах.
Я вже зібрався радісно закричати, аж раптом помітив, що люди неприродно маленькі. Їхні скафандри також відрізнялися від наших. Шоломи були непрозорими, так що я не бачив їхніх облич.
Незнайомці вивантажили щось на пляж і повернулися на судно. Велетень рушив з місця. Він плив усе швидше, й раптом злинув у небо. Покружлявши над затокою, полетів углиб суходолу.
Всі мої надії розсипалися, мов картковий будиночок. На планету прилетіли не люди з Землі, а невідомі істоти бозна звідки.
Де, однак, вони взяли постіль, покладену мені до кабіни?
В глибокій задумі я повільно крокував до берега, щоби поглянути на вивантажений предмет.
Це був елегантний човен, оснащений двигуном наразі незрозумілої для мене системи.
Марно я сушив голову, навіщо таємничі істоти доправили човен на берег і відлетіли. Повернуться за ним, чи це великодушний дарунок, призначений для робінзона на негостинній планеті?
Я почувався, мов шимпанзе в зоопарку, якому поклали до клітки незнайомий предмет. Ходив довкола човна, як пес навколо грудки каші, аж поки не вторував у піску добрячу стежку. Дивився, з якого матеріалу той виготовлений, заглядав усередину й вивчав важелі керування двигуном.
«Попливу, будь що буде», - вирішив нарешті.
Човен був напрочуд легким, так що я без зусиль дотягнув його до моря.
Відштовхнувшись від берега, довго гойдався на хвилях припливу.
Мою увагу знову привернув пульт керування. Нарешті я виявив важіль, який умикав мотор. Човен зрушив з місця, ковзаючи по хвилях із легкістю чайки, що полює над гладінню озера.
За кілька хвилин я мчав через затоку навперегони з вітром. Задоволення від чудової плавби на хвилю дозволило мені забути всі життєві знегоди.
Однак я швидко схаменувся, збагнувши, що не так сам кермую човном,
