Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв

— Ви до лікаря Крусса? — почувся жіночий голос.

— Так. Прошу йому передати, що прийшов Доббель. Він знає…

Тепла маленька рука доторкнулася до руки Доббеля.

— Я проведу вас до вітальні.

По зміні запахів і температури — то теплої, то прохолодної, по зміні звуків, що відбивалися від стін, Доббель догадувався, що супутниця веде його через кімнати — великі й малі, освітлені сонцем і затінені, заставлені меблями й порожні. Дивний будинок і дивний порядок водити пацієнтів по всіх кімнатах.

Тихенько скрипнули двері, і знайомий голос Крусса вигукнув:

— О, кого я бачу! Пан Доббель. Можете йти, Ірен.

Маленьку теплу руку змінила холодна, суха рука Крусса. Ще кілька кроків, і Доббель відчув міцний змішаний запах ліків. Дзвеніло скло, фарфор, сталь. Певно, хтось прибирав медичні інструменти й посуд.

— Ну, от ви і в мене, пане Доббель, — весело говорив Крусс. — Сідайте ось сюди в крісло… До речі, скільки ми з вами не бачились? Якщо не помиляюсь, два місяці. Дозвольте, цілком вірно. Мій шановний колега лікар Віроваль обчистив ваші кишені навіть раніше від пророкованого мною строку. Чи бачите ви мене — про це, гадаю, питати не треба.

Доббель стояв, опустивши голову.

— Ну, ну, старина, не вішайте носа, — Крусс тріскуче розсміявся. — Ви не пожалкуєте, що прийшли до мене.

— Що ж ви хочете від мене? — спитав Доббель.

— Говоритиму зовсім одверто, — відповів Крусс. — Я шукаю таку людину, як ви. Так, я візьмуся безкоштовно лікувати вас і навіть утримувати за свій рахунок. Я вживу всіх заходів, щоб після закінчення терміну нашої угоди повністю повернути вам зір…

— Якої угоди? — вигукнув Доббель.

— Звичайно, ми складемо з вами письмову угоду, — хихикнув Крусс. — Повинен же я забезпечити свою вигоду… В мене є один винахід, який мені треба перевірити. Доведеться зробити операцію, зв’язану з деяким риском для вас. Якщо дослід буде вдалим, то ви, тимчасово лишаючись сліпим, побачите речі, яких не бачила ще жодна людина в світі. А потім, зареєструвавши своє відкриття, я зобов’язуюся зробити все від мене залежне, щоб повернути вам нормальний зір.

— Ви гадаєте, що мені лишається тільки погодитись?

— Так, пане Доббель. Ваше становище безвихідне. Куди вам від мене йти? На вулицю з простягнутою рукою?

— Але ж поясніть мені принаймні, що станеться зі мною після операції? — роздратовано скрикнув сліпий.

— О, якщо дослід вдасться, то… Я думаю, я впевнений, що після операції ви зможете бачити електричний струм, магнітні поля, радіохвилі — словом, всякий рух електронів. Неймовірні речі! Як? Дуже просто. — І ходячи по кімнаті, Крусс тоном лектора розповідав» — Ви знаєте, що кожен орган реагує на зовнішні подразнення властивим йому специфічним чином. Вдаряйте легенько по вухах, і ви почуєте шум. Спробуйте вдарити чи надавити на очне яблуко, і ви матимете вже світлове відчуття. У вас, як кажуть, іскри з очей посиплються. Отже, орган зору відповідає світловим відчуттям не тільки на світлове, але й на механічне, термічне, електричне подразнення.

Я сконструював дуже маленький апаратик — електроноскоп, щось на зразок панцирного гальваноскопа дуже високої чутливості. Проводи електроноскопа — тонесенькі срібні дротики — приєднуються до зорового нерва чи зорового центра головного мозку. І на струм, що з’явиться в моєму апараті-електроноскопі, зоровий нерв або центр повинен реагувати світловим відчуттям. Усе це просто.

Трудність полягає в тому, щоб мертвий механізм електроноскопа включити в систему живого зорового органу і щоб ви могли світлові відчуття проекціювати в просторі. Цілком імовірно, що ваш зоровий нерв не весь пошкоджений. Нелегко буде знайти найкращу точку контакту. А втім, до операції ми вдамося лише в крайньому разі. Адже електричний струм може дійти до зорового нерва і по суміжних нервах, м’язах, судинах. Ось основне. Подробиці я вам поясню, якщо ви вирішите…

— Я вже вирішив, — відповів Доббель, махнувши рукою. — В житті мені нічого втрачати. Експериментуйте як хочете. Можете навіть продовбати мені череп, якщо буде потрібно.

— Ну, що ж, прекрасно. У вас тепер принаймні є мета життя. Бачити те, чого ще не бачила жодна людина в світі! Це не кожному випадає на долю.

— А вже на вашу долю в зв’язку з цим, напевно-таки, дещо перепаде! — в’їдливо сказав Доббель.

— Вигідна реклама, не більше, а вона допоможе мені відбити у Віроваля всіх його пацієнтів, — з самовдоволеним сміхом відповів Крусс.

— Темрява. Чорна, як сажа, і глибока, як прірва. А втім, я брешу: повна темрява не має просторового виміру. Я не уявляю, чи простягаються переді мною тисячі кубічних кілометрів, чи сантиметри темряви, чи я перебуваю в порожнечі, а чи з усіх боків мене оточують предмети. Вони для мене не існують, поки я не доторкнусь до них або не розіб’ю об них собі лоба…

Доббель замовк.

Він лежав на ліжку у великій білій кімнаті. Голова його й очі були забинтовані. Крусс сидів у кріслі біля ліжка й курив сигару.

— Скажіть, лікарю, чому ви так важко дихаєте? — спитав Доббель.

— Не знаю. Напевно, серце. Від хвилювання… Так, я хвилююсь, пане Доббель. Хвилююсь, мабуть, більше за вас… Чому так довго нічого…

— Послухайте! — раптом вигукнув Доббель і трохи підвівся на ліжку.

— Лежіть, лежіть! — поспішив Крусс покласти голову Доббеля на подушку…

— Слухайте! Мені здається… я бачу…

— Нарешті! — свистячим шепотом вимовив Круос. — Що ж ви бачите?

— Я бачу… — схвильовано відповів Доббель, — мені Здається… якщо це тільки не зорова галюцинація… Бувають зорові галюцинації у сліпих?

— Та ну ж, ну, що ви бачите? — скрикнув Крусс, соваючись у кріслі.

Але Доббель замовк, його обличчя було бліде і таке зосереджене, наче він до чогось прислухався. Крусс підвівся, обережно ступаючи, дійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвоника. Коли з’явилася санітарка в білому халаті, Крусс наказав