Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв

— Ви, мабуть, вважаєте мене простаком, — сказав сліпий з гримасою огиди. — Але навіть і сліпий простак бачить вас наскрізь. Ви агент якогось іншого лікаря.

Співрозмовник беззвучно розсміявся, зібравши в зморшки своє обличчя.

— Ви вгадали. Я агент одного лікаря. Моє прізвище Крусс.

— А прізвище лікаря?

— Теж Крусс!

— Однофамілець?

— І навіть більше, — хихикнув Крусс. — Я агент самого себе. Лікар Крусс до ваших послуг. Дозвольте узнати ваше прізвище?

Сліпий помовчав, потім знехотя відповів:

— Доббель.

— Дуже приємно познайомитись. — Крусс по-дружньому торкнув сліпого за лікоть… — Я знаю, що ви про мене думаєте, пане Доббель. У цьому місті торгашів і спекулянтів тисячі лікарів відбивають один у одного пацієнтів, вдаючись до найбрудніших засобів, вивертів і обману. Але здається, ще жоден лікар не принижувався настільки, щоб особисто ходити по приймальних інших лікарів, обливати конкурентів грязюкою і вербувати собі пацієнтів. Признавайтесь, що саме так ви зараз думаєте про мене, пане Доббель.

— Припустімо, — сухо сказав сліпий. — І що ж далі?

— А далі я маю честь повідомити, що ви помиляєтесь, пане Доббель.

— Навряд чи вам пощастить переконати мене, — заперечив сліпий.

— Побачимо! — жваво вигукнув Крусс і вів далі півголосом: — Побачимо. Я наведу вам аргумент, проти якого ви не встоїте. Слухайте. Я лікар особливий. Я не беру грошей за лікування. Більше того, я утримую пацієнтів за свій рахунок.

Вії сліпого здригнулися.

— Благодійність? — тихо спитав він.

— Не зовсім, — відповів Крусс. — Я буду з вами відвертий, пане Доббель. Сподіваюсь, що і ви відповісте мені тим же. Скоро ваша черга, буду небагатослівним… Батьки залишили мені пристойні достатки, і я можу дозволити собі розкіш займатися науковими дослідженнями на свій смак у себе вдома, де утримую невеличку клініку і маю добре обладнану лабораторію. Мене цікавлять такі хворі, як ви…

— Що ж ви хочете мені запропонувати? — нетерпляче перебив Доббель.

— Зараз нічого, — всміхнувся Крусс. — Мій час настане, коли ви віддасте Віровалю останню монету. Однак мені треба знати, які у вас заощадження. Повірте, я не зазіхаю на них…

Доббель зітхнув:

— На жаль, вони невеликі. Випадок з моєю сліпотою став відомим: про нього писали в газетах. Компанія, щоб скоріше погасити шум навколо цієї оправи, змушена була виплатити мені суму, що забезпечувала мене на рік. І це була велика удача. В наш час навіть зовсім здорові робітники не можуть вважати себе забезпеченими на рік.

— І на скільки часу у вас ще лишилося грошей?

— Місяців на чотири.

— А далі?

Доббель знизав плечима.

— Я не звик заглядати в майбутнє.

— Так, так це правда, заглядати в майбутнє стає все важче і для зрячих, — підхопив Крусс. — Чотири місяці. Гм… Лікар Віроваль, я думаю, значно скоротить цей термін. І у вас тоді не буде грошей не тільки для лікування, але й для життя. Прекрасно! Чому б вам тоді не прийти до мене?

Доббель не встиг відповісти.

— Номер сорок восьмий! — оголосила медична сестра в білій накрохмаленій косинці.

Сліпий квапливо підвівся. Сестра підійшла до нього, взяла за руку й повела в кабінет. Крусс почав розглядати ілюстровані журнали, що лежали на круглому лакованому столику.

Через кілька хвилин Доббель з радісно-схвильованим Обличчям вийшов з кабінету. Крусс підбіг до нього.

— Дозвольте мені відвезти вас на своїй машині. Ну як? Віроваль, звичайно, обіцяв вам повернути зір?

— Так, — відповів Доббель.

— Ну, звісно. Інакше й бути не могло, — захихикав Крусс. — При його допомозі ви, звичайно, прозрієте… до деякої міри. Ви питали, що я можу обіцяти вам. Це залежатиме від вас. Можливо, згодом я докладу всіх сил, щоб повернути вам зір повністю. Але спочатку ви повинні будете зробити мені одну послугу… О, не лякайтесь. Невеличкий науковий експеримент, внаслідок якого ви, у всякому разі, вийдете з мороку сліпоти…

— Що це означає? Я відрізнятиму світло від темряви? А Віроваль обіцяє повернути мені зір повністю.

— Ну, оті Я так і знав, що зараз говорити з вами на цю тему рано. Почекаю свого часу.

Коли вони під’їхали до будинку, де квартирував Доббель, Крусс сказав:

— Тепер я знаю, де ви живете. Дозвольте вручити вам свою візитну картку з адресою. Місяців через три сподіваюсь бачити вас у своїй клініці.

— Я теж сподіваюсь бачити вас, бачити власними очима, хоча б для того, щоб довести вам, що Віроваль…

— Не шахрай, а чудотворець? — засміявся Крусс, захлопуючи дверцята автомобіля. — Подивимось, подивимось!

Нічого не відповівши, сліпий впевнено перейшов тротуар і зник у під’їзді.

І ось Доббель знову сидить на м’якому сидінні автомобіля. Грошей залишилося рівно стільки, щоб заплатити за таксі. Дзвінки трамваїв, шум юрби затихли вдалині. На шкірі відчуття тепла і немовби легкого тиску сонячних променів. На цій тихій вулиці, мабуть, нема високих будинків, які б заслоняли сонце. Запахло молодою зеленню, землею, весною. Доббель уявив собі котеджі, вілли, оточені садами й квітниками. Тишу зрідка порушує тільки шелест автомобільних шиє по асфальту. Машини належать, певно, власникам особняків. Крусс, очевидно, справді багата людина, якщо він живе на цій вулиці.

Шофер загальмував, машина зупинилась.

— Приїхали? — спитав Доббель.

— Так, — відповів шофер. — Я проведу вас до будинку.

Запахло квітами. Під ногами заскрипів пісок.

— Обережніше. Сходи, — попередив шофер.

— Дякую. Тепер я дійду сам.

Доббель розплатився з шофером, піднявся на сходи, торкнув двері — вони були