Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов

Чоловік знову глянув угору і знову перевів погляд на Коліна. «Ото лихо, — подумав Колін, — оце ще ерудит на мою голову… Він просто притис мене до стінки. А мені й подітись нікуди: весь час ловлю облизня. І ще скільки разів зловлю! Хіба розповісти йому про все?

А правила?

Ну й що ж, що правила; однаково подітись мені нікуди. Та й чоловік цей, здається, не з тих, хто одразу впаде в істерику, варт йому тільки почути, що десь там люди живуть інакше. Ні, він напевне не з тих. Розповісти?»

— Розкажіть-но все, — сказав предок. — Я тут будую всілякі здогади, але вони виходять занадто вже фантастичні. А мені фантастика у висновках протипоказана.

— Ну що ж, — зітхнув Колін, набираючи повні груди повітря.

Він розповідав недовго. Коли скінчив, предок усміхнувся і покрутив головою.

— Так…

Втім, він одразу ж став серйозний.

— Я відчуваю себе винним: виходить, що, коли б я не отаборився тут, ви щасливо проскочили б у вашу епоху?

— Можлива, — погодився Колін. — Але така наша доля: часом спотикатися там, де розташувались предки. Це не ваша вина.

— Дуже хотів би вам допомогти. Ви мене, звичайно, неабияк здивували. Та в принципі історія знає речі, які на перший погляд здавалися ще неймовірнішими. Помізкуймо, як вам виплутатись. Ви не покажете цю вашу деталь?

— Рест ретаймера? Будь ласка…

«Усе це дурниці, — подумав Колін. — Епоху не вияснив, та, в усякому разі, не наше століття. І навіть не минуле. На ресті він розуміється, як… як…» Але порівняння наверталися лише образливі, і Коліну не захотілося вживати їх навіть подумки.

Він обережно вивільнив рест, виніс із машини й поклав на землю, встелену сухими сосновими шпильками.

— Ось, — промовив він. — Це згоріло. Залишились лічені комірки. Бачите — одна, дві, три… сімнадцять. Із ста двадцяти. Решта — попіл. Дати мені нові комірки — якщо не рест цілком — ви, на жаль, не можете. А іншого шляху нема.

Предок мовчав, роздумуючи. Потім повільно проказав:

— А більше у вас таких уламків не збереглося?

Колін здивувався.

— Один лежить у багажнику. Але там уціліло ще менше…

— А якщо ті, вцілілі, перемістити сюди?

— Сюди?

— Природно, відремонтувати. Хіба ви не розумієте?

Ремонтувати; взять два згорілі рести й намагатися зробити з них один придатний. Очевидно, цим предкам доводиться скрутно з технікою. А ідея дотепна, та, на жаль, марна.

А втім, чому б і ні? Адже щось робити треба! Думати про дехронізацію поки що нема рації: чи варт виконувати друге правило, якщо так грунтовно порушено перше? І потім, це не втече. Це встигнеться. А раптом і не буде потреби? Раптом справді щось вийде?..

— Ви молодець, — сказав Колін. — Мені це не спало б і на думку, у нас ремонт — трохи інше. Що ж, попрацюємо.

Так, коли вже маскування не допомогло, якщо вже цей предок знає, хто ти і звідки, треба триматись до кінця. Предки мають бути високої думки про нащадків, про людей майбутнього. Як-не-як, а тут я у винятковому становищі. Своєрідний пророк. Хоч і намагаюсь не ставати в позу. Поки що це, здається, виходило. Принаймні піти звідси треба буде, так би мовити, з біблійною величчю. Щоб предок не подумав, що ти просто знищуєш себе, хай думає, що ти рятуєшся. Навіщо предкам знати, що і в нас бувають катастрофи?

Він виніс другий рест, інструменти. Спокійно глянув на годинник; час плинув, неповторніший, аніж будь-коли. Та якщо в людини спокійна совість відносно минулого, їй нічого боятися майбутнього, хоч би що там чекало на неї… Чоловік з минулого засукував рукава: певно, це за ритуалом належало робити перед тим, як братися до роботи.

Потім Колін непомітно забув про час. Комірка за коміркою покидали раму реста, спаленого Юрком, і займали місце в сусідстві з уцілілими сімнадцятьма. Ну що ж: навіть цікаво. Тихо потріскував вимикач батарейки, у полум'ї, що виникало, миттю зварювались провідники, які ледве можна було розгледіти оком. Попіл від спалених комірок падав на землю і, спалахуючи миттєвими, нечутними іскорками, щезав. «Модель моєї долі, — мигцем подумав Колін. — Модель загибелі. Але я зроблю все, що можна».

За годину пригвинчений рест стояв на місці. Все було б зовсім добре, якби не тридцять комірок замість ста двадцяти. Предок, звівши брови, похитав головою — чи то з сумнівом, чи дивуючись ступеню ризикування, на яке треба було йти, а може, з осудом — бува, не себе самого? Колін неквапливо зібрав інструменти, акуратно поскладав їх у відповідну секцію багажника, старанно, дуже старанно перевірив, чи добре защепнувся замок секції. Потім він вирішив, що треба перевірити й решту секцій. Він перевірив їх повільно, повільно…

Вже зовсім розвиднілось, але сонце ще не піднялось над деревами. Хоч би побачити сонце наостанку… Колін ухопився за цю думку, бо логіка, та й усе останнє, підказували: роботу закінчено, лишилося тільки рушити в дорогу.

Рест згорить на перших же секундах шляху. І він, і ти, і все. Бо тепер у нього навіть не залишиться тієї потужності, що необхідна, аби виринути із субчасу.

Так, але те ж саме станеться і в тому разі, коли ти нікуди не рушиш. А вмирати краще в дорозі, якщо ця дорога — вперед.

Гаразд, усе ясно, все просто. Не вперше людині вмирати на Землі. Та перед цим — ще п'ять хвилин. Ні, десять. Це ж однаково нічого не змінить!

Він випрохував у себе ці п'ять хвилин. І він дозволив собі. Адже й справді ніщо не зміниться…

— Дякую вам, — сказав Колін предкові. — Все-таки ви мені дуже допомогли. А зараз я хочу трохи перепочити. Посидьмо спокійно. Може, зайдемо в машину? Там затишно…

— Я з задоволенням, — сказав предок. — А може, спершу