Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов
Облиш, мовив собі Колін. Усе так. І винен саме ти, а не хтось інший. З початку й до кінця. Ти винен. Через тебе люди опинились у такому становищі. Під загрозою загибелі. І ти не маєш ніякісінького права сподіватися на те, що їх врятує хтось інший.
Ти не маєш права вмерти — це було б підло.
Колін в'яло всміхнувся. Новий філософський аспект: смерть як підлота. Такого, здається, ще не було.
Оце так наші предки! Тицьнули носом. На цьому дивному екранчику показали, чого ти вартий….
І тут же він відчув, як починають тремтіти руки. Цей Третій не предок. Він із плюс-часу. З майбутнього. І здається, з досить далекого майбутнього. Отже…
Отже, в ньому й порятунок. Він врятує і тебе, і всіх інших. Чи не для цього він і з'явився сюди?
Колін різко підвівся з крісла. Близьке багаття за прозорою банею миттю шугнуло в далечінь, стіна сосон виросла перед ним, і людей не стало видно. В останню мить Коліну здалося, що Третій підвів очі й глянув у той бік, де була ця його машина (але ж він не міг бачити її крізь хащі? Чи міг? Мало що можуть нащадки…), і в очах цих блиснуло полум'я багаття. Проте стінки бані вже втратили прозорість і в одному місці слухняно розчинились.
Він стрибнув на землю. Машина ледь гойднулася.
Він подивився на годинника. Потім рвучко підніс його ближче до очей. Стрілка секундоміра бадьоро кружляла по циферблату. Іде. Але як же могло статися, що за своїм годинником він пробув у машині всього хвилину? Вони розтягують час, наче гуму, оці нащадки!
Колін спинився коло багаття і глянув прямо в вічі Третьому. В очах цих дійсно було полум'я. Люди дивились одне на одного, і Колін відчував, як вітри в його душі стихають і слова, що було зринули, осідають на дно.
— Я зрозумів, хто ви, — повільно промовив він.
— Добре, — м'яко відповів Третій. — Але ж головне було не в цьому. Головне було, щоб ви зрозуміли, хто ви.
— Я був у вашій машині.
— Я знаю. — Третій усміхнувся, але усмішка була не образлива. — Так і мало статися. Отже, тепер ви знаєте про себе набагато більше, і зараз можна сказати, що ми зустрілись по-справжньому. Сідайте до вогню. Що може бути краще за таку зустріч?
— Я багато чого не зрозумів у вас…
— Це природно, — сказав Третій. — Між вами й нашим співбесідником — Господарем цього часу — ціла епоха; але нас із вами розділяє час набагато більший. Та це не страшно, адже важливо не те, що ви зрозумієте в нас, важливо, щоб усі ми розуміли ті речі, які людина мусить розуміти в усі епохи.
«В нього дивна вимова, — подумав Колін. — Не така, як у мене, але й предок говорить інакше. Он як зараз слухає цей предок: боїться кліпнути, щоб не проґавити чогось. І все ж нині не час для повчань. Треба рятувати людей. Чи здатний цей прибулець з майбутнього на такий крок? Чи, може, вони там тільки спостерігають?»
— Ви прийшли допомогти нам?
— Взагалі-то нащадки не повинні рятувати предків, — задумливо промовив Третій. — Швидше навпаки; в усякому разі так завжди було. Ні, я просто присів до вашого вогнища. Невже нам ні про що поговорити?
— Так, — сказав Колін, — можливо, поговорити і є про що. Та я, на жаль, не можу взяти участі. Мені пора.
— Ми тут полагодили машину, — встряв у розмову предок. — Я думаю, що вона дійде.
— Але ж ви, — сказав Третій, звертаючись до Коліна, — ви-то знаєте, що машина не витримає.
— Іншого виходу в мене нема, — сухо відповів Колін. — Я мушу скористатися з усіх можливостей. Що мені ще лишається?
— Що лишається? Оце вогнище. Лишається посидіти й поговорити.
— І це єдине, чим ви можете мені зарадити? Мені й решті? Небагато…
— Ми ще й не починали розмови, — сказав Третій, — а вже деяку допомогу ви маєте.
«Он на що він натякає, — подумав Колін. — Так, побувавши в його машині, я зрозумів, що вмирати не маю права».
Він глянув на власну машину. Допомогти мені — значить допомогти хронокару. Але ніякі глнбокодумства неспроможні з нічого зробити новий рест. Втім, можливо…
— Слухайте! — вигукнув Колін. — Але ж ми можемо побалакати і в вашій машині!
— Йдучи виручати ваших друзів? — спитав Третій. — Та це означатиме тільки, що врятуєте їх не ви… Крім того, як і ви, я не маю на це права.
— Гаразд, — з погордою мовив Колін. — Ви не маєте. Але я маю. І я візьму вашу машину…
— Ні, вам навіть не зрушити її бодай на секунду. Адже ми користуємось зовсім іншими принципами: ви проламуєте час, а ми його розщеплюємо… Ні, порятунок не в цьому.
— Звідки вам знати? У вас навряд чи трапляється таке…
— Таке трапляється скрізь, де є пошук. У вас і в нас, а в предків наших набагато частіше.
Пращур мовчки нагнув голову.
— Тим більш прикро для нас. Але й ми нерідко ставимо наслідки нашої роботи вище за самих себе. Хоч, можливо, це й неправильно…
— Ви маєте сумнів?
— Люди завжди в чомусь матимуть сумнів. А робота… Кому з нас відомо, в що може перетворитись відкриття, хай навіть випадкове? Наприклад, одного разу — це було вже досить давно, щоб про це можна було говорити з певною точністю, — одного разу стародавня експедиція в мінус-час, експедиція дуже слабка, нечисленна, оснащена досить жалюгідною, як на наш погляд, апаратурою…
— Такі бували, — сказав Колін.
— Ага. Так ось одна з таких експедицій, займаючись питаннями вивчення рівня радіації на планеті, довела, що підвищується цей рівень
