Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов
І раптом він зупинився. Завмер. Приймач забурчав. Бігунець загойдався туди-сюди, сюди-туди, з кожним разом зменшуючи амплітуду коливання. Нарешті він майже зовсім завмер. Приймач гудів. Передача? Передача у мім-полі?
Колін затулив обличчя долонями. Спробував не думати ні про що, тільки слухати. Високе гудіння. Ніякої модуляції. Рівномірне, безперервне. Це не передача. Запам'ятаємо це місце…
Він знову торкнувся кнопки автоналадки. Приймач у тому ж неспішному ритмі пройшовся по решті діапазонів. Нічого. Тоді Колін вернувся до частоти, що гула. Під гудіння було приємніше думати.
Отже, орієнтири вже є. Людство ще не знає мім-поля. Мім-зв'язок винайдено сімдесят п'ять років тому — рахуючи, ясна річ, від сучасності. Виходить, подолати треба як мінімум ще сімдесят п'ять років.
З другого боку, збудовано вже як мінімум одну установку, дія якої супроводжується генеруванням мім-поля. Хоч люди про це ще не знають. Як колись не знали, що удар блискавки супроводжується виникненням потужного електромагнітного поля. Що ж це може бути за установка? У всякому разі це свідчить про досить високий розвиток техніки. Не нижчий останньої чверті другого тисячоліття.
От якби вдалося встановити, чи існує в даній епосі зв'язок за допомогою електромагнітного поля, можна було б остаточно визначити своє місце не нижче останнього століття другого тисячоліття. Але для цього треба мати радіоприймач? А хто ж возить його з собою? Це величезна цінність, вони є навіть не в усіх музеях. Бо люди згадали про музеї, як це завжди бувало, тоді, коли вже забули про самі радіоприймачі. Довелося податись до всепланетних звалищ… Та й, коли б був радіоприймач, — хто потяг би його у мінус-час? Останній кретин і той не потяг би.
Звичайно, в принципі можна зробити таку приставку до мім-приймача, що дозволила б хоч якось приймати радіохвилі. В принципі можна. Потрібні лише відповідні деталі, інструменти і час. Деталі знайти можна. Без інструментів гірше. А час?
Часу зовсім мало. Бо існує друге правило, яке каже: коли ж зупинка в населеному мінусі все-таки станеться…
Ну, гаразд. Поки що справ досить і крім приставки. Зрештою, деякі орієнтири все ж знайдено: хронокар виринув із субчасу не нижче ніж… ну, скажімо, за триста, і не вище ніж за сімдесят п'ять років до сучасності. Особливої різниці між цими числами нема. У всякому разі, щодо одного — полагодження хронокара і продовження шляху в сучасність. Бо ні триста, ні навіть сімдесять п'ять років тому людство нічого не знало про можливість хроногації. Правда, сімдесят п'ять років тому вже наближались до принципових положень. Та від цього до конкретних деталей, до готового реста ще дуже далеко.
І висновок: розраховувати можна лише на самого себе. Якщо тільки ти не хочеш згадати до кінця друге правило, якщо тільки ти ще думаєш про врятування товаришів — а ти не можеш не думати, — спробуй допомогти самому собі.
Для цього ще раз змінимо напрям думок. Забудемо про орієнтацію. Тепер настав час зважити і обдумати всі шанси. «За» і «проти». У першу чергу — «за».
Отож спочатку — свої можливості. Колін продумав їх старанно: по-перше, тому що думати взагалі слід без поспіху і ретельно; по-друге, тому що їх було мало. Навіть теоретично таких можливостей було аж надто мало.
Полагодити ретаймер? Без нового реста неможливо.
Викинути маяк? Можна, якби був маяк. Та всі вони працюють в експедиції, там вони набагато потрібніші.
Ось і всі власні ресурси. Зв'язку, як відомо, в хроногації нема. Не винайдено способу. Можливо, з часом винайдуть, після нас. Хроноланг — ось він лежить. Але використати його не можна. Це компактний апарат для хронування однієї людини. Та заради цієї самої компактності довелося, на жаль, пожертвувати універсальністю. Хроноланг діє за густини часу не нижче п'ятнадцяти те-аш. Іншими словами, за зоною останньої станції він уже непридатний. Для того ж і влаштовано станцію, щоб на ній хронолангісти могли дочекатися машин.
А які є можливості не власні? Такі, де порятунок залежить не від тебе, а від інших? Просто кажучи, на яку допомогу і на чию ти можеш розраховувати?
Та ні на чию й ні на яку. З твоїх сучасників ніхто не знає, де ти, і не стане шукати тебе тут. А від людей, що живуть у цьому часі, допомоги тобі не дочекатись, як ти сам зрозумів раніше.
Оце й усе. На чудеса розраховувати не доводиться. Тут можна хіба що процитувати одного з найшановніших предків: «Гіпотез не придумую». Принаймні скрізь, де йдеться про чудеса. Отже…
Отже, друге правило каже: якщо зупинка, оця сама, все-таки станеться, то… Як це там було? «Мінус-хроніст зобов'язаний ужити всіх заходів, включаючи найбільш крайні, щоб його поява лишилася не поміченою або не розгаданою жителями того часу».
Ну от. Коротко і ясно.
Колін відкинувся в кріслі й почав тихенько насвистувати. Не реквієм, звичайно; та веселою цю мелодію також ніхто не назвав би.
Крайні заходи — це означає зникнути. Дехронізуватися разом з машиною і з усім, що в ній є. Загинути. Так слід розуміти друге правило. До речі, це дуже легко. Відвести запобіжник, заплющити очі і вимкнути екрани. Все.
Втім, очі можна й не стуляти. Це не обов'язково.
Він усміхнувся, але усмішку цю навіть досить наївна людина не сприйняла б за добру. Ні. Бо в ньому зародився і з кожною секундою усе сильнішав протест проти того, що мало статися.
Дехронізуватися. Загинути. А заради чого?
«Ми не знаємо історії, — сердито подумав він. — Не знаємо деталей. Та головне ж ми пам'ятаємо! Ми пам'ятаємо, як умирали люди. І тоді, коли йшли на смерть самі, і тоді, коли йшли не самі.
Коли люди йшли самі, вони йшли заради чогось. Припустимо, мені зараз сказали б: «Колін, умри, і всі
