Дилер реальності - Ніколас Дімітров

– Пане Чопро, залишаймося в рамках корпоративної етики. У вас є до мене запитання чи доручення?

Чопра з хвилину дивиться на мене, голосно сопучи й пожовуючи вус, неначе вирішує, чи прибити мене масивним прес-пап’є, чи викинути з вікна.

– Як на мене, то всі ви – жалюгідні шмаркачі і втрата часу! – бурчить він. – Щоб тут працювати, потрібні сталеві яйця. Чи ти їх маєш, ганду? Ось, що я хотів би знати!

Я так само дивлюся просто на нього, але доброзичливо, чекаючи чергового вибуху чи іншої витівки. Щось пробурмотівши собі під ніс, він підводиться зі свого місця і, важко ступаючи, іде до дверей. Відчиняє їх і кричить на всю приймальню.

– Дженно! Покажи цьому чуттія, що тут у нас і до чого! І простеж, щоб не пхав носа куди не слід!

Дженна з’являється у дверях, притискаючи до грудей планшет із уже знайомим логотипом компанії, й обдаровує мене звабливою посмішкою, ніби не помічаючи, наскільки розлючений її бос. Мене в ній це відразу зачаровує.

– Отже, Золтане, ви готові? Екскурсія починається! – бадьорим голосом промовляє вона. – Ходіть за мною!

– І не дурити там! Шкуру здеру! – додає Чопра, проводжаючи мене поглядом – на мій подив, менш лютим, ніж на початку.

Здається, мені вдалося викликати в нього якусь повагу. Крім цього, можна було б сказати, що наше спілкування було непродуктивним. Якби хвилиною раніше я не встиг зробити кидок до столу і сфотографувати роздруківку, що лежала там.

Пiд час обстеження п'ятнадцятого поверху, де розміщувався Департамент персоналу, я дізнався, що всі без винятку претенденти перед прийняттям на роботу до «Транс-Реаліті» проходять триступеневий тест за системою «3С», технологія якого розроблена особисто Давендранатом Чопрою. Спочатку Дженна завела мене до невеликої кімнатки, схожої на комору. Це приміщення прозорою стіною було відокремлене від просторого залу, де п’ятеро клерків за маленькими столиками проводили співбесіду з п’ятьма претендентами на посаду.

– Вони нас не бачать, чи не так? – питаю я, злегка постукавши по скляній стіні.

– Натомість ми можемо їх і бачити, і чути. У кожний стіл вбудовано мікрофон. – Дженна простягнула руку до пульта на стіні, і нашу кімнатку наповнили голоси.

Це була розмова клерка років двадцяти п’яти і приблизно такого ж віку дівчини, що прийшла на співбесіду.

– Уявіть собі ситуацію: в офісній будівлі одночасно падають три кабіни ліфтів, – монотонним голосом бубонів клерк. – Ви стежите за тим, що відбувається, на моніторах. В одній кабіні перебуває ваш близький друг, в іншій – трирічна дитина, а в третій – цуценя лабрадора. Ви встигнете дотягнутися лише до одного важеля, щоб зупинити падіння однієї з кабін. Кого ви врятуєте?

– Дитину, – не вагаючись, відповіла дівчина.

– А вас не дивує, що трирічна дитина опинилася в кабіні офісного ліфта без супроводу?

– Я про це не подумала… Можливо, її привели батьки, а вона забігла до ліфта?

– Але ви маєте розуміти, що всі сучасні ліфти не рушають з місця, якщо не відчувають маси тіла дорослої людини.

– Я гадала, це умова завдання…

– Але ніхто не казав вам, що ви не можете сумніватися в цих умовах. Я вже мовчу про те, звідки в офісному центрі взялося цуценя лабрадора…

– Тоді, мабуть, я врятувала б свого друга.

– Мені дуже шкода, але ваш друг уже розбився, поки ми тут розмовляли про дітей і цуценят.

Дженна вимкнула звук.

– Це перший зі ступенів тесту «3С» – Спікінг-Тест, – пояснила вона. – Мета спікінг-тесту – виявити у претендента схильність до критичного мислення і…

– …любов до цуценят?

– Рівень емпатії. Ми аналізуємо, наскільки одне заважає іншому.

– Емпатія – взагалі непрактична річ.

– На деяких позиціях у нашій компанії вона може бути набагато кориснішою за критичне мислення. Пройдімо далі.

Ми довго йдемо коридором без вікон, перш ніж опиняємося в черговому кабінеті з прозорою стіною. Цього разу просторий зал за склом нагадує навчальну аудиторію: дві дюжини столів, за кожним із яких – здобувач. Усі вони щось зосереджено друкують на моніторах, інтегрованих у робочі столи.

– Другий ступінь «3С» – Стрес-Тест. Шукачам дається письмове завдання з п’ятдесяти запитань, на які треба відповісти протягом півгодини.

– А в чому стрес?

– Зараз побачиш.

Дженна натискає кілька кнопок на панелі, вбудованій у стіну, і людей обдає струменями води з-під стелі. Ті здригаються, потім квапливо обтрушуються, але друкують далі.

– У них що, водостійкі ґаджети?

– Абсолютно правильно. Дивись, що буде тепер.

Вона натискає ще якусь кнопку, і одна з дівчат підскакує на місці так, що клавіатура вилітає у неї з рук.

– Розряд струму, – пояснює Дженна. – А тепер спробуймо сильніше.

Цього разу вона тарахкає струмом хлопця, який сидів у першому ряду. Через калюжі води навколо його столу струмом б’є й тих, хто сидить поблизу.

– А які є ще фактори стресу? – цікавлюся я, намагаючись приховати легкий острах від того, що відбувається. Дженні ж, здається, усе це навіть подобається.

– Можна напустити їдкого диму, можна використовувати неприємні шуми та вібрацію столів. І зрозуміло, можна регулювати температуру – зробити з аудиторії сауну або холодильник. Що б ти вибрав, Золтане?

– А можна використовувати кілька функцій одразу?

– Чому б ні!

– Тоді я віддав би перевагу їдкому диму, холоду і вібрації столів.

– Без проблем.

– Певна річ, я жартую! – похоплююсь я.

– Як скажеш. – Дженна, здається, трохи розчарована.

Поки ми йдемо коридором, я звертаю увагу на ряд дверей, позначених знаками всіляких релігій і культів, причому досить нерівномірно. Аж четверо дверей були з християнськими хрестами, кілька – з півмісяцем, дві – з фігуркою Будди, а решта марковані двома, трьома, а то й п’ятьма символами одразу (я розгледів навіть перевернуту пентаграму сатаністів).

– Це що, молитовні зали?

– Можна сказати й так.

– Чи не забагато для однієї корпорації?

– О, ти не зрозумів. Тут не моляться, а допомагають молитися іншим. Зазирни, тільки тихо.

Прочиняю найближчі двері, позначені водночас індуїстським символом Ом і зіркою Давида. Зала, що відкрилася моїм очам, улаштована як звичайний кол-центр, із відсіками, десятками співробітників у пожмаканих сорочках і з телефонними гарнітурами на головах. Усі вони бурмочуть щось, хтось монотонно наспівує, хтось байдуже слухає, киваючи головою, і всі час від часу поглядають на годинник чекаючи на ланч. Перед «священниками» стоять монітори з інтерактивним текстом сценарію, з яким ті іноді звіряються.

– Намасте, брате мій! Ти хотів би, щоб я почитав тобі Веди або, може, ти хотів би помолитися разом? – раптом вловлюю знайомий голос.

Прислухавшись, розумію: той самий «індуїст» зі «Східної Європи», з яким я спілкувався вранці, виявляється огрядним майже голомозим азіатом в окулярах і потертому піджаку. Уміло зображуючи східно-європейський акцент, він