Дилер реальності - Ніколас Дімітров
– Насправді озеро ховалося за найближчим гаєм, за п’ятнадцять хвилин ходьби. Коли я зустрів пастуха наступного дня й запитав, чому він обдурив мене, той пояснив, що коли сам іде до озера, зустрічає знайомих, базікає з сусідами, обідає на траві, розмовляє з птахами… Усе, чого ми прагнемо, для нього не має значення.
Обличчя Старійшини знову проникає в поле мого зору, й озеро Тітікака зливається з озером у Пакистані (чомусь я впевнений, що це саме Пакистан). Два світи нашаровуються один на одного. Переплітаються…
– Цей пастух був щасливим. І ти можеш бути щасливим і зробити щасливими всіх навколо. Ти маєш пізнати вічність і розкрити її для інших. Для цієї місії ти отримаєш дорогоцінний дар, брате наш. Чи готовий ти? – запитує мене Старійшина.
Я відчуваю сильне хвилювання. Саме до цієї миті я готувався все життя. Старійшина підводиться, віддаляється в невідомому напрямку, а потім повертається в супроводі жіночої фігури в такому самому балахоні, як і ми всі.
Моє братство, що оточило багаття, починає тихо наспівувати. Дівчина скидає каптур, і я бачу, що її обличчя увібрало красу всього світу. Хто вона?
0015Приходжу до тями вдома, лежачи на лiжку, з важкою головою і жахливим смаком у роті. Наді мною стоїть Лінн зі склянкою води в руці.
– Хочеш пити? – питає вона.
Неначе пес, жадібно ковтаю воду, намагаючись зрозуміти, котра зараз година – вікна у квартирі завішені.
– Дев’ята година ранку, – відповідає Лінн на моє запитання. – Четвер.
Намагаюся пригадати, що було між учорашнім переглядом ролика й сьогоднішнім пробудженням. Удається відновити тільки уривок видіння: гарна молода жінка, яка скидає одяг у степовому шатрі, посміхається мені, щось говорить чомусь французькою. Варто заплющити очі – і я знову відчуваю ніжний дотик її рук. Здається, навіть відчуваю її подих, що овіває моє обличчя. Що ж це було? І чому мені здається, що я давно її знаю? Готовий заприсягтися, що це була Катрін, тільки зі світлим волоссям.
Поки розмірковую над цим, Лінн приносить мені каву. За її словами, минулої ночі Марк зателефонував їй із мого телефону й попросив забрати мене. Коли вона заїхала по мене, я був небагатослівним і заглибленим у себе, а опинившись удома, одразу ж заснув, щоб проспати до ранку.
Тягнуся до телефону і з невимовною радістю виявляю повідомлення:
«Вітаю! Сподіваюся, ти круто відтягнувся вчора на вечірці!))) Відділ кадрів на цьому тижні підготує твою особисту справу. Чекаємо на тебе в понеділок. Зателефоную завтра. Марк».
Як же це доречно! День відходняку – саме те, що мені потрібно. Цікаво, незапланований відгул надано всім співробітникам? Ми замовляємо їжу з в’єтнамського ресторану, пробуємо зайнятися сексом, але мій член млявий, як морський огірок.
– Ось що буває, коли мішаєш мої пігулки з випивкою, – зауважує Лінн.
Лежачи в ліжку, ми балакаємо про те про се. Я раптом розумію, що майже нічого не знаю про цю дівчину, яку з такою легкістю впустив до свого життя і свого ліжка. Лінн відповідає на мої запитання спокійно й коротко, але її саму, схоже, обставини мого минулого життя не цікавлять – усе, що їй потрібно було, вона знала від Харона, а решта її не турбувала.
– Слухай-но, Лінн, запитаю прямо… Ти взагалі хто? Ну, тобто щодо мене. Лікар, охоронець, водій, фармацевт, асистент? Як Харон позначив твою функцію, якщо не секрет?
– Неважливо. Він попросив, щоб я припильнувала тебе. Згадав, що ти талановитий, але імпульсивний.
– Виходить, ти маєш стримувати мої імпульси?
– Скоріше, спрямовувати їх у конструктивне річище.
– І як гадаєш, ти із цим справляєшся?
– Якщо ти живий і працездатний – то так.
Лінн лежала на животі, а я розглядав її татуйовані спину та плечі. «Що означають твої татуювання?» – це найбезглуздіше запитання, яке тільки можна поставити, але один із малюнків привернув мою увагу, тож я не втримався.
– Це що? – я торкнувся пальцем її лівої лопатки.
Кольорове татуювання зображало Ісуса, який прибиває себе до хреста. Він уже прибив ноги й ліву руку, в правій тримав молоток, а в зубах стискав кілька цвяхів. Незрозуміло, як він збирався сам-один завершити те, що розпочав – хіба що завдяки божественній силі. Не потрібно було довго вдивлятися, щоб помітити: татуювання прикриває хрестоподібний шрам завбільшки з сигаретну пачку.
– Стара історія, – вимовляє Лінн, і я вирішую, що на цьому квит, але вона веде далі.– Один виродок залишив цю позначку. Я про шрам, а не про татуювання.
– Та я зрозумів. А ким він тобі доводився?
– Чоловіком.
– Он як… Ти була заміжня?
– Дуже давно. А ти? Був одружений?
– Ти ж знаєш, що ні.
– Та знаю…
– А що з ним тепер?
– Він помер три роки тому. Його вбили.
– Це якось пов’язане з тобою?
Вона лише знизує плечима. Деякий час ми мовчимо, аж поки вона запитує:
– А в тебе є жалі за минулим? Чи траплялося в твоєму житті щось таке, що ти хотів би скасувати?
Я знизую плечима.
– Хіба що один день, без якого все було б набагато простішим.
– Що за день?
– День власного народження.
Лінн усміхається, але одразу ж розуміє, що я не жартував. Вона проводить рукою по моїх грудях.
– Тебе щось мучить? Батьки, нещасливе кохання?
– Ні. У цьому ж і проблема.
Тепер уже вона поводиться «як дівчисько», думаю я. Досить дивно як для холодної томбой-діви, якою вона спочатку була. Мені ніяково від цього, вирішую змінити тему.
– Звідки ти знаєш старого?
– Ми познайомилися кілька років тому. Я тоді працювала в ескорт-сервісі.
Лише кілька років? Відчуваю укол ревнощів.
– Ескорт-сервіс… Це щось на кшталт елітної проституції? – шпигаю я.
– Не зовсім. Я не спала з клієнтами – крім особливих випадків. Так само, як і ти, – парирує вона.
– А скільки тобі років?
– Двадцять сім.
– І що, Харон теж був твоїм клієнтом?
– Та пішов ти! Ні, звісно. Ми познайомилися на званій вечірці, куди я прийшла з одним типом, а той виявився знайомим Харона. Перекинулися кількома словами. За тиждень він знайшов мене і запропонував роботу.
– Чим же ти його так зачепила?
– Не знаю, напевно, він добре знається на людях. У тобі він теж щось помітив.
– І що ж він помітив, по-твоєму?
– Ти природжений гравець, Зете. Усе, що ти робиш, ти робиш не заради грошей – точніше, не лише
