Дилер реальності - Ніколас Дімітров

заради них. Тобі подобається ризикувати, блефувати, пересмикувати карти, набувати чужих личин… Тому ти тут, а не в Пасадені. І у тебе немає уподобань. Я не кажу, що це погано. Навпаки, це дуже зручно в нашій роботі. Ти одинак. Ось у цьому ми навіть схожі з тобою – мені теж не потрібні друзі й прихильності.

– Я помітив.

– А навіщо вони? Зайвий якір, втрата мобільності. Та й узагалі…

– Мені здається, що це початок прекрасної дружби, – відповідаю я фразою з фільму. Але Лінн, схоже, цього фільму не дивилася.

– Гадаю, наші стосунки практичніші, ніж дружба, – усміхається вона. – Ти так не вважаєш?

– До речі, про друзів… є у мене один. – Я опускаю її руку до свого паху. – І він, здається, уже прийшов до тями!

Наступної хвилини ми вже робимо те, що вдається нам набагато краще за розмови.

0016

Наступного дня, у п'ятницю, уже пiсля опівдня, я прокинувся від телефонного дзвінка. Ледве продерши очі, намацав телефон, одночасно виявивши, що Лінн зникла. Телефонує Марк – хоче завітати до мене. Цікаво, чого йому треба? Дізнатися про те, як я почуваюся після вечірки, чи щось іще? Я навіть не встиг як слід одягнутися, як Марк уже подзвонив у двері.

– Чим закінчився сейшн? – цікавлюся я, коли мій гість, оглянувши квартиру, сів у крісло з чашкою кави в руках. – Здається, я трохи перебрав у тебе.

– Авжеж, відключився в кріслі біля басейну. Як тобі подарунок Саула?

– Чесно кажучи, я не зрозумів, що це було. Якийсь дивний фільм… Знаєш, у мене від цього миготіння кадрів виникло щось на кшталт галюцинації.

– Та що ти? – Марк демонструє здивування.

– Може, розкажеш, що це було? Чи мені треба сходити до психіатра?

– До психіатра можеш поки що не поспішати, – посміхається Марк. – До того ж, у корпорації працюють чудові фахівці, їхні послуги – частина твого соцпакету.

Потім ми обговорюємо Авґусту, оскільки основний час на вечірці я провів саме з нею. Марк погоджується з тим, що голова Юридичного департаменту – «досить мила дама» (моє формулювання), але попереджає, щоб я з нею був обережнішим, а то вона мене трахне (спізнився, Марку).

– Свого часу я не знав, де подітися від цієї милої пані,– повідомляє він. – Вона не тільки полюбляє розкоші, але ще й досить мстива та злопам’ятна.

– У вас із нею щось було?

– А сам ти як гадаєш?

– Чесно кажучи, я гадав, що жінки тебе не цікавлять.

– Золтане, відкрию тобі таємницю: жінки мене іноді теж цікавлять. Але не такі, як Авґуста. Ну, та годі вже, я ж-бо зайшов до тебе не для того, щоб погомоніти про краль. Нам треба поговорити про роботу. Сьогодні вранці я розмовляв із Паоло, і мова зайшла про тебе…

За словами Марка, Рамбан хоче, щоб я якомога швидше розібрав діяльність корпорації. Для цього мені треба буде пройти невелике стажування в різних департаментах – тиждень у кожному, під безпосереднім керівництвом голів відділів. Почати я маю з понеділка – із відділу з добору персоналу. За тиждень – Департамент безпеки і так далі.

– Я сам теж це проходив, – зізнається Марк. – Було непросто, але, як бачиш, залишився живим.

Непомітно для нього я натискаю крихітну кнопку під кавовим столиком-екраном, вмикаючи запис розмови. Інформація, якою мій гість збирався поділитися, напевно, буде цікавою Харону. Однак Марк веде мову не стільки про департаменти, скільки про людей, які їх очолюють. За його словами, усі вони певною мірою становлять для мене загрозу, але деякі – значно більшою мірою, ніж інші. А ще вони терпіти одне одного не можуть, але при цьому старанно вдають, що це не так. Тож мені світить іще та прогулянка мінним полем.

– Марку, друже, мені здається, ти хочеш мене залякати.

– Навіщо мені це? Єдине, чого я хочу, – щоб ти не наклав у штани, спілкуючись із нашими «бонзами». Бачиш, я почуваюся за тебе відповідальним – і перед Рамбаном, і перед Ґааді.

Єдиний із босів, про якого не було сказано ані слова, – це Паоло Рамбан. Коли його ім’я спливало в розмові, оповідач вправно перестрибував на іншу тему, не нагороджуючи Рамбана ані компліментом, ані шпилькою. Коли його екскурс ключовими персонами «Транс-Реаліті» добіг кінця, рука Марка якось опинилася на моєму коліні.

– Може… – вимовив він, не доказуючи фразу, сенс якої був і так зрозумілим.

– Вибач, я пас, – акуратно прибравши руку гостя, про всяк випадок злегка відсуваюся від нього.

– Які суворі звичаї! – сміється Марк. – Золтане, друже, ти немовби застряг у Сінгапурі свого дитинства.

Знав би він про моє дитинство!

– Можливо, іншим разом… – вирішую я залагодити ситуацію.

Надто цінний інформатор – не варто відштовхувати його надміру різко. Але не настільки цінний, щоб терпіти його руку на своєму коліні.

0017

Вихiднi я провiв у найпримнiший для мене спосіб – заспокійливий Нагаркот на всю відеостіну і таке саме заспокійливе читання. До понеділка був у доброму гуморі. Для остаточного закріплення ефекту я вирішив заскочити до автоцеркви, розташованої неподалік від «Транс-Реаліті», між go-go-баром «PassionFruit» і клінікою «Зміна статі за годину».

Мережа автоцерков, що стрімко зростає, має особливу популярність серед вічно заклопотаних клерків. Не треба кудись спеціально їхати – молитовні капсули вже повстромляли майже на кожному розі. Також не потрібно приходити на службу в певний час – ці кабінки доступні двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Дехто навіть установлює молитовну кабіну просто у себе вдома, але, як на мене, це вже занадто. Я й раніше кілька разів на місяць заходив до найближчої обителі віри, а тепер, коли мені стало відомо, що автоцеркви належать «Транс-Реаліті», мої візити набули ще й практичного інтересу.

Цього разу мені хочеться чогось екзотичного, і я обираю індуїстське священнодійство. У молитовній кабіні панує напівтемрява, струмує аромат сандалових пахощів, а на стінах навколо мене миготить низка багаторуких і багатоголових богів. Я сподівався на те, що мене зв’яжуть із моїм знайомим із Калькутти, але мені дістається оператор зі Східної Європи – з огляду на те, як він розтягує голосні.

– Намасте, брате мій! – звертається до мене голос із динаміка. – Ти хотів би, щоб я почитав тобі Веди, чи, може, ти хотів би помолитися разом?

– Не те й не те, приятелю, – відповідаю я. – Мені б хотілося просто поговорити.

– І про що ж ти хочеш поговорити, брате?

– Знаєш, за останні дні зі мною сталося багато всякого… І схоже, не до всього з цього я був готовий.

– Навіть зустрічаючись із незвіданим, ми повинні зберігати Шанті…

– Давай обійдемося без цих повчальних штучок, – попросив я.

– Як скажеш, – погодився співрозмовник. – Що ж із тобою сталося?

– Я зустрів жінку, про