Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
«Невже це був сон? — думає Вель. — Який дивний сон…»
Але ні… Музика, все та сама музика долинає здалека. Вель починає прислухатися, і мелодія розростається, немов наближаючись… Неможливо зрозуміти, де джерело звуків. Екрани внутрішнього зв’язку зараз вимкнені. Може, Лур залишив відчиненими двері апаратної? Музика то затихає, то знову посилюється. Здається, вона доноситься з коридору. Дивно лише, що вона звучить голосніше, варто лише зосередитися на ній. А може, все-таки галюцинація? Чи витівка Лура?..
Вель рішуче встає. Задрапувавшись у покривало, безшумно виходить у коридор. Тихо піднімається його спіралями. Так і є, двері в центральну апаратну прочинені. Але музики вже не чути. Підкравшись до самого входу, Вель обережно заглядає в апаратну. Лур сидить спиною до дверей перед головним пультом управління, підперши руками голову. Задумався чи дрімає?..
«Прикидається», — вирішує Вель.
Кілька безшумних кроків, і вона голосно плескає в долоні над самою головою Лура. Він стрімко схоплюється, обертається, в очах переляк. Переляк змінюється виразом невдоволення.
— Ти? — каже він різко. — Що за дурні жарти! Мало того, що твоя музика заважає працювати…
— Моя музика?.. Працювати?.. — Вель уражена.
— Звісно. Я готую програму для однієї операції. — Лур киває головою на маленькі кольорові графіки, розкладені перед пультом. — А ти, коли слухаєш музику, могла б подумати про товаришів.
— Значить, я помилилася? — Вель усе ще не може повірити. — Значить, не ти щойно вмикав цей запис?
— Який іще запис?
— Якась симфонія… А може, не симфонія… Раніше я ніколи не чула її й не знала, що вона у нас є.
Ледь примружившись, Лур допитливо дивиться в очі Вель. Відтак бере її за руки.
— Що ти таке вигадуєш? Знову дуриш мене? Чи… Хочеш, я прийду до тебе після вахти?
— Ні. — Вель різко висмикує руки. — Ти справді не вмикав зараз ніяких записів?
— Слухай, мені це набридло, — вибухає Лур. — Що, власне, тобі від мене треба?
— Дай слово, що ти нічого не вмикав, ось щойно перед моїм приходом.
— Що з тобою, Вель? — голос Лура знову стає м’яким. — Ти, здається, справді схвильована… перелякана. — Він намагається пригорнути її до себе.
— Ні, — Вель відхиляється, — зовсім я не злякалася. Але ти не відповів на моє питання.
— Хіба не ти сама щойно вмикала якийсь запис? Він розносився по всьому кораблю. Що ти в ньому знайшла — огидна музика.
— Значить, ти не вмикав, але чув…
— Я ж сказав. — Лур розводить руками. — Я сидів, затиснувши вуха. Вже хотів висварити тебе, але ти прийшла сама.
«Дивно», — думає Вель.
— А може, капітан? — каже вона вголос.
— Капітан, — сміється Лур. — Він давно спить. Ось дивися. — Лур вмикає один з екранів внутрішнього зв’язку. — Крім того, нікому з нас трьох, окрім тебе, не спало б на думку розважатися такою какофонією[20].
— Какофонією?
— Звичайно. Це була не музика, а злобне завивання, без мелодії, з якимсь спазматичним ритмом. Здається, років сто тому на Землі складали подібне. Дивуюся з твого смаку.
«Невже все-таки галюцинація? — думає Вель. — Раніше ніколи не було нічого подібного, лише тут…»
— Мабуть, я піду, — каже вона нерішуче.
— Можеш залишитися. — Лур знизує плечима. — Ти мені не заважаєш. А може, все-таки після вахти?..
— Ні, ні, — швидко обриває Вель. — Я йду спати…
— Дивно, — сказав за сніданком капітан, — дуже дивно. В один і той самий час ви чули щось цілком різне. Треба було розбудити мене.
— Але це не повторилося. Після розмови з Луром я більше нічого не чула.
— Я також, — кивнув Лур.
— А прилади… нічого не фіксували?
— Все було нормально.
— Гм… Треба мерщій закінчувати ремонт.
— Схоже на звукові галюцинації, чи не так?.. — Вель питально дивиться на капітана.
— Судячи з твоєї розповіді, не лише звукові. Сьогодні вночі моя вахта. Перевіримо… А зараз за роботу.
— Може, ви почнете удвох з Вель, — Лур збентежено покусує губи, — а я б спробував упіймати декілька штук… тутешньої фауни… Виловити їх з води, звісно, не буде важко. Я миттю… Раптом вони увечері справді не з’являться! А завтра ми, можливо…
— Ми підемо разом пізніше. — Голос капітана звучить сухо. — Спочатку ремонт, відтак бабки…
— Я б їх узагалі не чіпала, — задумливо каже Вель. — Ми нічого не знаємо про них… Нічого…
— Ото ще новини, — Лур насилу стримує закипаюче обурення. — Ми — дослідники. Гарні ми були б, відлетівши звідси з порожніми руками. На Землі, в Центральному музеї космосу, виставлені колекції, зібрані сорока зоряними експедиціями. Якби всі учасники тих польотів міркували як ти, не варто було б витрачати людську працю й колосальні кошти на спорядження експедицій.
— Але вони споряджалися не для того, щоб звозити на Землю все, що трапиться під руку на інших планетах. Вивчати — це не означає руйнувати, втручаючись за правом сильнішого в чужі нам закономірності. Перш ніж убивати азотом, випромінюванням, полями, енергію яких ми опанували, треба знати, що перед нами…
— Чудово! Викривальна промова на захист тутешніх бабок!
— Це перші живі істоти, зустрінуті нами на дуже довгому шляху. Можливо, вони єдині мешканці цієї планети. Як пов’язані вони з навколишнім середовищем, одне з одним? Твоє втручання, Луре, може порушити якусь важливу нитку в цьому гармонійно прекрасному світі. Наслідків ніхто з нас передбачити не в змозі.
— Не звертайте уваги, кепе, — каже Лур, повертаючись до капітана. — Нашу дівчинку не на жарт налякала нічна музика. Втім, така музика могла налякати кого завгодно. Але я добуду своїх бабок, і, ладен поручитися, тутешнє небо від цього
