Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов

Команда чекала на останнє слово Сергія Петровича. Капітан зважував свою частку відповідальності. Ще ніхто не зустрічався з чужим розумом у космосі, і ніхто не знав, що він собою являтиме — друга чи ворога. За спиною капітана “Райдуги” усе людство.

Подальший ризик був неможливий. Капітан віддав наказ готуватися до старту.

На прощання облетіли Мілену чотири рази. Планета була гарна.

Вона й зараз гарна, навіть більше: на ній розвели ліси, вже налічується двадцять два міста. Гріні — чотирипалі — поступилися нею землянам. Вони виявилися не такими вже й поганими хлопцями, як про них подумав екіпаж “Райдуги”. Щоправда, у їхньому організмі більше заліза, у них інший колір шкіри й інша кров. І кисню їм треба менше, у кисневій атмосфері вони швидше старіють. Мілена була для них непридатна планета. Вони відвідали її за тисячу років до прильоту землян. За цей час їм вдалося відкрити безліч планет, більш придатних для них, ніж Мілена. А Мілену вони віддали нам і навіть зняли свою назву — Хаттль. І вірус вони знищили відразу. Нічого страшного у вірусові не було. Він впливав на психіку. І то в певних межах. На думку гріні, це ідеальний спосіб давати знати про себе гостям з інших світів. Запам’ятовується на все життя. Із зміною магнітного поля все зникає — і зникло, як тільки “Райдуга” вискочила з магнітного поля Мілени.

Гріні охоче пішли на контакт із землянами. Адже вони люди. Такі, як ми. І як галакти з Арктура, хто нині про це не знає? І ніхто у космосі нікого не боїться. Тому що розум — найвищий критерій стосунків між цивілізаціями. А найвищий критерії! завжди позитивний, гуманний.

— Я закінчив!

Чорноокий хлопчик перевів дух. Провів рукою по лобі, витираючи піт старанності й захопленості.

Йому дуже хотілося одержати найвищий бал.

Після хвилинного мовчання електронний педагог заговорив:

— Добре, Шахруддінов. Ви цілком достатньо висвітлили питання. Хоча трохи спішили і дещо дали у вільній інтерпретації. Наприклад: “Женька Бурмистров…” Його звали Євген Павлович.

— У мене друг Женька Задоров, — намагається виправити становище Шахруддінов. — Він увесь час мелькав мені перед очима. І космонавти з “Райдуги” називали Бурмистрова, наймолодшого на кораблі, Женькою.

— То космонавти, — м’яко виправляє учня педагог, — а то ви, Еламе…

Після секундного роздуму Елам погоджується:

— Слухаю.

— І ще, — продовжував педагог, підморгуючи зеленими індикаторами. — Слід було вести оповідь від третьої особи, а ви, Еламе, вели від першої. Розумію, цим ви зробили розповідь жвавою, а все-таки вийшло, ніби ви були безпосереднім учасником експедиції. Справедливість вимагає визнати, Еламе, що вас на “Райдузі” не було. І останнє: необхідно було додати, що Тройчев назвав планету Міленою на честь своєї нареченої Мілени Бланкі і що кішка Муфта дуже співчувала космонавтам, коли вони страждали від дивних снів, навіяних вірусом. їй нічого не снилося.

— Можна, я додам зараз? — запитує Елам, завваживши, що з шістнадцяти очок на панелі загорілося чотирнадцять — остаточна оцінка його відповіді. Еламові страшенно хочеться усі шістнадцять.

— Ні, — проказує педагог, — зараз додати не можна. Потрібно усе робити своєчасно. Ідіть і відпочивайте. Чотирнадцять балів — цілком непогана оцінка, Еламе. Далебі, дуже хороша.

У Саянах я полюбляв підніматися у гори сам-один. Краще, коли це робиш сам, нікого не наздоганяєш, не ждеш, — світ видається ширшим, думкам вільніше. Я знав стежину до самих гольців. Спершу мене провели по ній місцеві хлопчаки, пізніше я ходив сам і навіть спускався з гір уночі, запам’ятавши поміж кущів і скель примхливий малюнок доріжки. Хороше залишатися на вершинах до зірок, бачити, як вони спалахують над тобою раптово і яскраво. А ще чудові у Саянах квіти. От тільки дарувати мені їх нікому. Маленький гірський курорт населений похмурими хворобливими людьми, які більше гомонять про дієту і процедури. Я зовсім не дорікаю їм, навпаки, сповнений співчуття до них і сам належу до цієї категорії… Проте у гори я піднімаюсь сам. Побіля самих гольців — луки: царство трав і квітів. Іноді я зриваю квіти. Не бездумно і не поспіль. Гілка рододендрона — саган-даліня по-місцевому, пара жарків цілком задовольняють мене. Часом я зриваю альпійський мак — червоний і жовтий. Однак це недовговічна квітка — вона в’яне і помирає на очах. Мені її шкода.

Гори дають простір уяві. Мріялося про крила. Не про ті, на які прилаштовують гвинти і турбіни. І не про пташині, досконалі, але слабкі. Мріялося про крила, які понесли б до інших світів, гарних і добрих, — є ж десь такі світи!..

Я прощався з Саянами. Термін путівки скінчився, у кишені лежав квиток на зворотний рейс. Лікування мало допомогло мені. Більше, мабуть, допомогли гірське повітря і тиша. Передбачалося повернення до міста, в лабораторію з колбами, реактивами, до незакінченої дисертації “Про хімічні способи боротьби з бур’янами”. Усе це чекало на мене вже завтра. А поки що хотілося побути самому на улюбленій галявині. Цілком природне бажання. Однак воно було порушене вторгненням Бєльського.

Спершу я почув сопіння, мурмотіння, скрипіт каменів на стежині. Потім виразно долетіло запитання: “Про що промовляють тюльпани?..” Знову незрозуміле мурмотіння, і нарешті з-за скелі вийшов дуже високий, дуже сутулий і дуже худий старий у картатій сорочці, з фотоапаратом через плече. Турист, подумав я. Дивно, упродовж всього сезону я не зустрічав тут туристів… Старий прямував стежиною до мене, і, звісно, зараз відбудеться розмова, пустопорожня балачка, яку заводять туристи, — про місцевість, про натерті мозолі, про тушонку, яку важко дістати і яка так необхідна на вечерю. Мій останній вечір буде зіпсований.

— Тут уже хтось є, — сказав старий, помітивши мене.

Знайомство не обіцяло нічого доброго. Проте у мене