Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов

Бєльський примовк, уповільнив ходу.

— Одного не можу збагнути, — сказав він, — про що промовляють тюльпани?

— Чому тюльпани? — запитав я.

— А ось послухайте. У мене є запис… — Бєльський дістав з кишені картонну коробку, подлубався у ній, вийняв обривок стрічки. — Дайте лишень на хвилину. — Взяв з моїх рук зіркофон. Клацання — стрічка вставлена. — Слухайте.

З динаміка полинули шелестіння, шепіт, невимовно далекий, таємничий. Здавалося, це шарудіння дощу по дахові: можна було простежити сплески окремих струменів, дзвеніння краплин. Однак це було і не перше, і не друге. Звучав живий голос, і ті ж сплески можна було уподібнити до зітхань і пауз між фразами. Минали секунди, хвилини, шепіт не вщухав — так само дзвеніли краплини, чулися зітхання і шепіт таємничої передачі.

— Це Міцар, — пояснив Бєльський. — Подвійна зірка у сузір’ї Воза.

Можливо, уперше за всю розмову з Бєльським я відчув фантастичність зустрічі з цією дивовижною людиною. До цього моя увага була поглинута зіркофоном, дивами, які показував і про які розповідав Бєльський. Звідки він, хто він, цей старий? Чому ніхто не знає про нього, про його відкриття? Що він робить на цьому гірському курорті?.. Я обернувся до Бєльського:

— Розкажіть про себе, хто ви?

Бєльський не відповів на запитання, можливо, не розчув: ми продиралися поміж кущів, раз по раз доводилося відводити гілки рукою, щоб не подряпати обличчя. Близько хвилини, мабуть, Бєльський не відповідав: чулося хрупотіння глиці, шелестіння листя. Може, Борис Андрійович не хотів розповідати про себе? Я вже приготувався було повторити запитання, однак він заговорив сам.

— Я вже розповів, — відгукнувся він у темряві, — майже все про дитинство, про навчання, винахідництво. Що ж іще розповідати? Пенсіонер я, — ніяково признався він. — Сім років, як вийшов на пенсію. За віком і за стажем. — Знову ці слова прозвучали у нього так, ніби вимовляти їх йому було незручно. — Родини не маю, — продовжував він. — І не мав. Перекотиполем, бурлакою називають таких, як я… А може, так воно й ліпше.

Мені здалося, що він усміхнувся. Я згадав його усмішку, зніяковілу, неуважну. Дивна, непристосована людина: володіє таким винаходом і, здається, має його за ніщо. Або не знає йому ціни. Або ніхто не розуміє його. Он і я з перших фраз подумав, що він несповна розуму.

— Так я вільніший, без родини, — говорив Бєльський. — Мандрую по країні. Приглядаюся до квітів. Був на Памірі, у Криму. Зараз ось тут. Зупинився у будинку для приїжджих… Пишу монографію. Не можу підібрати назву. Можливо, це буде “Квіти і космос”. Звучить непереконливо, по-дитячому… Треба б ще поїздити по світу, — продовжував він, — зібрати трохи більше матеріалу. Хочу побувати в Австралії. Дізнатися, про що промовляють Канопус і зірки Центавра…

Говорив він нудно, нецікаво, мовби йому не хотілося розповідати про себе. Це була проза після високої поезії про квіти і про зірки, якою він щойно жив. Він відчував цю прозу і на півслові урвав розповідь.

Решту шляху ми пройшли мовчки, кожен думаючи про своє: Бєльський, мабуть, про зірки; я про завод, лабораторію, про дисертацію, яка пишеться дуже важко. Що б сказав про мою дисертацію Бєльський, якби його запитати?..

Ні, про це я його не питатиму. Це не головне. Головне у ньому самому — щось незвичайне, неповторне.

— Як ви пояснюєте, — запитав я, — свою сприйнятливість до голосів зірок? У дитинстві, ви кажете, чули спів і шепіт квітів?..

— Як пояснюю? — запитав він. — Можливо, це аномалія. Можливо, норма. Гадаю, в кожній людині сидить те ж, що і в мені. Може, кожна клітина нашого тіла не лише випромінювач радіохвиль — це доведено, а й приймач. Можливо, у мене загострене сприйняття. І такого ж сприйняття можна домогтися для кожного. Хіба мало загадок приховують нервова система і мозок людини? Потрібно шукати…

— Потрібно шукати… — як луна повторив я його останні слова. Старші має рацію: попереду пошуки і знахідки.

Вогні селища відкрилися несподівано. Стежина перейшла в дорогу, дорога роздвоїлася: одна вела до селища, друга — до спортзалу. Бєльський зупинився.

— От і прийшли, — сказав він. — Спасибі вам. Я, певно, з лісу не вибрався б і заночував би побіля багаття. Ви любите ночувати біля багаття?

Я відповів, що я сибіряк і ночувати коло багаття мені доводилося не раз.

— А в Австралії вам хотілося б побувати? У справжній Австралії? — запитав Бєльський, очевидно, не бажаючи більше розповідати про себе, даючи зрозуміти, що запитань не потрібно.

Я нічого не відповів.

— Мені страшенно хочеться… — сказав він.

У голосі його бриніла збентеженість, ніби він вибачався за обірвану розмову: не слід було розповідати про пенсію, про монографію, яка ще не написана, — все це псувало зустріч.

— Прощавайте, — Бєльський подав мені руку.

Я у відповідь подав свою, однак із здивуванням відчув у руці зіркофон.

— На згадку, — сказав Бєльський. — Не відмовляйтесь, прошу…

Я мимоволі стиснув подарунок у руці, підбираючи слова, щоб подякувати Бєльському.

— А це запис Міцара. — Навпомацки він передав мені плівку. — Таємниця тюльпанів… Гарна тема для дисертації. З бур’янами у вас не виходить.

Невже він прочитав мої думки?..

Борис Андрійович розсміявся:

— Думки читати легше. Не завжди приємно, однак легше.

Я був приголомшений.

— Розгадаєте таємницю, — продовжував Бєльський, — я вас знайду. Ви можете це зробити — розкрити загадку. У вас перевага — молодість. Прощавайте.

Близько хвилини я чув його шаркотливі старечі кроки. У моїх руках були плівка, заповітний прилад, у голові — тисяча запитань до Бєльського.

— Борисе Андрійовичу!.. — гукнув я у темряву.

Однак його кроки вже розчинилися у ній.