Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов
Десять днів ми розкошували. За цей час і робота на планеті просунулася. Ми облетіли чотири материки Мілени, побували у батискафі на океанському дні. Взяли геологічні, біологічні, гідрологічні проби і зразки. Головне — жили розкуто під сонцем і хмарами.
Лихо скоїлося несподівано.
Ми якраз снідали. Був один з нечастих сніданків, коли вся команда, чотирнадцять чоловік, зібралася в кораблі. Напередодні з південної полярної зони повернулися Ситін і Лазарєв і тепер між м’ясним і солодким доповідали про побачене.
— Царство осені, що поступово переходить у царство зими, — розповідав Ситін.
Йшлося про межу льодової зони.
— А потім одразу сніги на суші, айсберги у морі…
Розповідав Ситін нецікаво, з паузами, наче вичавлював із себе слова. Тому, певно, і слухали його неуважно. Може, оповідач втомився у нелегкій загалом експедиції; можливо, у слухачів не було настрою — за бортом “Райдуги” розпочинався сірий дощовитий день. Так і вів Ситін від слова до слова. Решта вже починала сьорбати каву.
Зненацька астронавігатор Кольцов сказав:
— Друзі, мені сьогодні приснився дивний сон…
Погляди усіх зупинилися на ньому. Здавалося, випадкова фраза навігатора зацікавила команду.
— Капітане, дозвольте? — мовив Кольцов.
— Ви закінчили? — звернувся капітан до Си-тіна.
— Так… — відповів той, непевно махнувши рукою.
— Говоріть, — дозволив капітан Кольцову: схоже було, і капітан зацікавився сном, що приснився навігатору.
— Мені снилося… — запалився Кольцов. — Незвичайний сон, Сергію Петровичу! Я все бачив так само виразно, як бачу стіл і всіх вас!.. — Кольцов покрутив головою, насолоджуючись увагою, що її приділили йому капітан і команда “Райдуги”. — Я бачив, — продовжував він, — що на планету опустився чужий зореліт — дивне поєднання конусів і циліндра. Опустився він плавно, ніби на крилах, хоча ні крил, ні стабілізаторів у нього не було. Опустився на таких самих піщаних дюнах. — Кольцов кивнув на ілюмінатори, крізь які видно було округлі, щезаючі за обрієм пагорби, що мокли під дощем. — Ладен побитися об заклад на що завгодно, — продовжував він, — це були пагорби Мілени, і взагалі усе, що мені снилося, відбувалося тут, на Мілені. З корабля вийшли люди, дослідники. Вони були без скафандрів, і я міг гарненько роздивитися їх. На зріст вони трохи нижчі за нас. але голова більша, масивніша. І очі великі, опуклі, схожі на скельця підводних окулярів. У них, як і в нас, руки й ноги. На руках по чотири пальці — це я помітив по тому, як вони тримали прилади: три пальці знизу і один зверху в обхват. Призначення тих приладів, з якими вони вийшли з корабля, я можу визначити приблизно, однак вони дуже схожі на ті, що мали в руках ми, коли вперше вийшли з “Райдуги”. Один із пришельців, довготелесий, трохи вищий за інших, не зробив і трьох кроків, нахилився і взяв пробу піску…
Кольцов не помічав, як слухачі один за одним відставили філіжанки з кавою і уп’яли очі йому в рот. Стояла така тиша, що чути було, як періщить дощ по склу ілюмінаторів. Навряд чи Кольцов розраховував на таку увагу: люди перестали дихати.
— Розкрилися люки, — продовжував він іще з більшим натхненням, — похилими пандусами з’їхало кілька машин.
— Стій! — обірвав Кольцова механік Берг. — Мені снився цей же самий сон!
— І мені. — сказав Тройчев.
— І мені!.. — пожвавішав Ситін. Кольцов урвав мову на півслові.
— І мені снився цей же самий сон, — сказав капітан Сергій Петрович.
— Одна машина була літальна, з прозорою кабіною, — сказав Берг, — її миттю запустили, і троє пришельців полетіли кудись. Відзначу: ближче до корабля видимість була краща, вдалині усе ховалося за серпанком. Літальний апарат зник одразу — розчинився у тумані. Так?.. — звернувся Берг до Кольцова і до Сергія Петровича.
— Точнісінько так! — погодився Кольцов. — Потім…
— Потім, — втрутився у розмову Ситін, — двоє дослідників одійшли від корабля. Враження було таке, що вони прямували до мене… до нас, — виправився Ситін. — Можна було роздивитися їхні обличчя, очі.
— Бр-р! — не витерпів лікар Грінвуд. — Не хотілося б мені вдруге побачити ці очі.
За столом настало мовчання. Ніхто не думав про каву, філіжанки хололи непочаті. Було ясно, що один і той же сон приснився усьому екіпажу. Кожен відчував подив, навіть страх, хоча боязких на “Райдузі” не було.
— Але що все це означає? — розгублено запитав хтось.
Це запитання мучило кожного з чотирнадцяти членів команди.
Наступної ночі сон приснився екіпажу “Райдуги” знову. Той же самий — із зорельотом, пришельцями і машинами. Можливо, трохи виразніший. Тепер усі бачили, що конуси зорельота сині, а циліндр золотистого кольору. Шкіра на руках і обличчях пришельців сіра, очі чорні, з синюватим металічним блиском. Не було серпанку на обрії, про який учора говорив Берг, — далина була чиста, ніби вимита дощем. Декотрі з членів команди розрізняли звуки голосів, шум машини, завважили, що пальці на руках у пришельців гнучкі, як щупальця, без суглобів.
Це скидалося на масову галюцинацію, і, якщо учора вранці людей проймав подив, тепер на обличчях можна було прочитати тривогу: що це за чортівня і чим вона може скінчитися? Дивні сновидіння могли виникнути як результат навіювання на відстані. Якщо це від навіювання, то хто навіює, навіщо і звідки? Гра це, попередження чи спроба контакту?
У наступні ночі сон повторювався — як кінофільм — від початку і до кінця. З тією відмінністю, що чимдалі ставав яскравіший, об’ємніший, наче увіходив у нас і взагалі був не сном, а дійсністю, незмінними свідками якої були всі ми без винятку. Тепер ми бачили не лише колір корабля, машин і приладів у руках пришельців, а й помічали прим’ятини на корпусі зорельота, ромби фасеток в очах дослідників. Очі!.. Лікар мав рацію:
