Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Ніхто не заперечував. До першої дня вони поскладали до мікроавтобуса все похідне приладдя (гітару та крісло-гойдалку матінки Ебіґейл також не забули) і рушили в путь, пустивши попереду евакуатор, щоб він розчищав їм дорогу. Ґрунтівка скінчилась, і вони рушили на захід трасою 30. Ебіґейл сиділа на передньому сидінні мікроавтобуса. Вона не заплакала. Ціпок тримала між колін. Зі слізьми покінчено. Вона мала чільне місце в Божому задумі, і Його воля мала звершитися. Так, воля Господня звершиться, та Ебіґейл думала про червоне Око, що розчахнулося в чорному серці ночі, і їй було страшно.
Розділ 46
Стояв пізній вечір 27 липня. Вони спинилися на Ярмарковій ділянці Канкла — так зазначалося на табличці, що похилилася від літніх гроз. Сам Канкл, штат Огайо, лежав на південь від них. Там сталася якась пожежа, і більша частина містечка згоріла. Стю сказав, що це, певне, від блискавки. Ясна річ, Гарольд не згодився. Якщо Стю Редман казав, що пожежна машина червона, Гарольд Лодер починав наводити факти й статистику, які твердили, що зараз більшість із них зелені.
Френ зітхнула й перевернулася на інший бік. Не могла заснути. Вона боялася снів.
Ліворуч від неї похилим рядком стояли п’ять мотоциклів. На хромованих поверхнях блищало місячне сяйво. Було так, ніби тут отаборилися «Янголи пекла». Та Френ подумала, що «янголи» навряд чи каталися б на таких дівочих байках — тільки не на цих «хондах» із «ямахами». «Янголи» їздили на «кабанах»… чи вона те просто почула в одній зі старих епічних стрічок від «Америкен інтернешнл», що крутили по телевізору? «Дикі янголи». «Янголи диявола». «Янголи пекла на колесах». Коли вона ходила до старших класів, стрічки про байкерів були шалено популярні в кінотеатрах для автомобілістів — драйв-інах: «Веллсівський драйв-ін», «Сендфордський драйв-ін», «Двійня Саут-Портленда» — плати й вибирай. А тепер — капут, усім драйв-інам капут, не кажучи вже про «Янголів пекла» та стару добру «Америкен інтернешнл пікчерз»[319].
«Френні, запиши це в щоденник», — сказала вона собі та перекотилася на інший бік. Не сьогодні. Сьогодні вона поспить, і чхати на сни.
За двадцять кроків від неї лежали інші члени їхньої групи. Вони повідрубались у своїх спальниках, наче «Янголи пекла» після гучної вечірки — десь такої, як у тій стрічці, де під кінець усі трахнулися, крім Пітера Фонди з Ненсі Сінатрою[320]. Гарольд, Стю, Ґлен Бейтман, Марк Бреддок, Періон Маккарті. Ковтни сьогодні сомінексу й спи…
Та вони сиділи не на сомінексі — кожен ковтав на ніч по півтаблетки вероналу. То Стю придумав, коли сни зробились аж надто кепськими й вони всі стали через край нервовими й дратівливими. Перш ніж сказати про це решті, він відвів Гарольда вбік, бо так його можна було задобрити: серйозно спитати його думку з приводу якогось важливого питання. А ще Гарольд багато знав. І це було добре, та водночас і доволі моторошно. Так, наче з ними мандрував якийсь п’ятирядний божок — більш-менш всюдисущий, але емоційно нестабільний і ладний зірватися на істерику будь-якої миті. В Елбані, де вони стріли Марка з Періон, Гарольд узяв собі другий пістолет і тепер ходив зі схрещеним на поясі патронташем, наче осучаснена версія Джонні Рінґо[321]. Френ було шкода Гарольда, та він почав її лякати. Раптом одного вечора він з’їде з котушок і влаштує стрілянину? Вона часто згадувала той день, коли в Гарольда стався зрив і він заплаканий ганяв із газонокосаркою в самих плавках.
Вона знала, як Стю поділився з ним своєю думкою — дуже тихо, мало не по-змовницьки: «Гарольде, ці сни до добра не доведуть. У мене є одна думка, та я не впевнений, як усе провернути… легке заспокійливе… доза має бути якраз такою, як треба. Переборщимо, і ніхто не прокинеться, якщо раптом щось станеться. Можеш щось запропонувати?»
Гарольд сказав, що можна спробувати пігулку вероналу (він був у всіх аптеках), і, якщо ліки обірвуть цикл снів, дозу слід зменшити до трьох чвертей пігулки, а коли й це спрацює — до половини. Стю переговорив віч-на-віч із Ґленом, і коли виявилося, що той гадає так само, вони здійснили експеримент. Коли дозу зменшили до чверті, сни почали повертатися, тож вони спинилися на половині.
Принаймні всі решта.
Щовечора Френні брала ті ліки, та замість ковтнути ховала їх. Вона не знала, чи може веронал зашкодити її дитині, та ризикувати не збиралася. Подейкували, що навіть аспірин здатний розривати ланцюги хромосом. Тож сни продовжували її мучити — мучити, саме так. Один із них був найвиразнішим, і хоча інші відрізнялися, рано чи пізно вони переходили в нього. Вона була в Оґанквіті, у батьківському домі, і за нею гнався темний чоловік. Бігав за нею коридорами, материною вітальнею, де годинник продовжував цокати в мертвій тиші, відлічуючи сегменти байдужого часу… і вона б утекла від нього, точно б утекла, якби не несла тіла. То був труп її батька, закутаний у простирадло, і, якби вона його впустила, темний чоловік із ним би щось зробив, якось жахливо його збезчестив. Тож вона бігла далі, а він наздоганяв, допоки нарешті не хапав її за плече гарячою огидною рукою. Її полишали сили, тіло батька висковзувало з безживних рук, і вона озиралася з тирадою, ладною наступної миті вирватися з її горлянки: «Забирай, роби з ним, що хочеш — мені байдуже, тільки дай мені спокій».
А він буде там — стоятиме в якійсь чорній халамиді, схожій на чернечий балахон із каптуром, з-під якого видно лише його широченний щасливий вишкір. В одній руці він тримає покручений вішак. Тоді її охоплював жах — він бив у неї боксерською рукавицею, і вона виривалася зі сну вся змокріла від поту, у грудях гупало. Як би вона хотіла більше ніколи не спати…
Бо йому потрібне було не мертве тіло її батька, а жива дитина в її утробі.
———
Френні знову перекотилася на другий бік. Якщо скоро не засне, то точно дістане щоденник. Вона вела щоденник від 5 липня. Почасти — для дитини. Це був акт віри в те, що дитина виживе. Френні хотіла, щоб її дитя знало, яким було її життя, як було раніше. Як до містечка під назвою Оґанквіт прийшов мор, як вони з Гарольдом утекли, що з ними стало. Вона хотіла, щоб дитина знала, яким усе було до
