Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— Так, я просто сонна.
Та це було не так. Спати вже не хотілося. Знову почувся стогін, наче Марк звинувачував Френ у тому, що вона почувається добре, коли йому кепсько.
— Ґлен гадає, що це може бути апендицит.
— Що?
Гарольд лише похмуро посміхнувся й кивнув.
Френ підвелася й рушила туди, де скупчилася решта. Гарольд волікся за нею, як сумна тінь.
— Ми маємо йому допомогти, — сказала Періон.
Вона говорила механічно — так, наче вже повторила цю фразу багато разів. Її погляд метався від одного до іншого, і в очах було стільки жаху й безпорадності, що у Френні знову з’явилося відчуття, ніби її звинувачують. Думки егоїстично звернулися до дитини, яку вона виношувала, і вона одразу ж розвернула їх в інший бік. «Забирайся від нього геть! — кричала одна половина мозку до другої. — Зараз же забирайся, він може бути заразним!» Вона глянула на Ґлена. У незворушному світлі ліхтаря «Коулмен» він здавався блідим і дуже старим.
— Ви гадаєте, що річ в апендициті? — спитала Френні.
— Не знаю, — відказав Ґлен збентеженим і наляканим голосом. — Так, симптоми він має: його б’є жар, живіт твердий, роздувся й болить…
— Ми маємо йому допомогти, — повторила Періон і залилася слізьми.
Ґлен торкнувся Маркового живота, і очі хворого, які щойно були напівзаплющеними й осклянілими, широко розчахнулися. Він закричав. Ґлен відсмикнув руку, наче торкнувся розжареної печі, і з ледь прихованою панікою поглянув на Стю, на Гарольда, тоді знову на Стю.
— Джентльмени, а ви що запропонуєте?
У Гарольда так стрибав кадик, наче щось застрягло в нього в горлі й душило його.
— Дайте йому аспірину, — врешті видушив він.
Періон, яка саме крізь сльози дивилася на Марка, крутнулася до Гарольда.
— Аспірину? — перепитала вона враженим, розлюченим голосом. — Аспірину?! — тепер вона вже вищала. — І це найкраще, що може сказати такий язикатий розумаха?! Аспірину?!
Гарольд засунув руки в кишені й жалюгідно поглянув на неї, приймаючи її докір.
— Періон, але ж Гарольд правий, — тихо промовив Стю. — Наразі дати йому аспірин — це найкраще, що ми можемо зробити. Котра година?
— Ви не знаєте, що робити! — закричала вона до них. — Чому б вам це просто не визнати?
— За чверть третя, — сказала Френ.
— А що, як він помре? — Пері змахнула з розпухлого від сліз обличчя пасмо каштанового волосся.
— Облиш їх, Пері, — промовив Марк стомленим, невиразним голосом, і вони всі здригнулися. — Вони зроблять, що зможуть. Якщо так болітиме й надалі, краще вмерти. Дайте мені аспірин. Що-небудь.
— Зараз принесу, — сказав Гарольд: йому кортіло забратися геть. — Він у моєму рюкзаку. Ексцедрин підвищеної сили дії, — додав він, сподіваючись бодай на схвальний погляд, а тоді мало не бігом подався до наплічника.
— Ми маємо йому допомогти, — Періон повернулася до своєї молитви.
Стю відвів Ґлена з Френні вбік.
— Є думки, що з цим робити? — тихо спитав він у них. — Можу точно сказати, що в мене немає. Вона гаркнула на Гарольда, однак його ідея з аспірином удвічі краща за будь-яку з моїх думок.
— Вона засмучена, ото й усе, — сказала Френ.
— Може, це просто проблеми з травленням, — зітхнув Ґлен. — Забагато сухом’ятки. Може, як слід прохезається, і набряк зійде.
— Не думаю, що в цьому справа, — похитала головою Френні. — У нього була б температура, якби справа була в кишечнику. І не думаю, що його живіт отак би роздувся.
З вигляду здавалося, ніби за ніч там виросла пухлина. Їй було млосно про це навіть думати. Вона не пригадувала, коли ще так боялася. Хіба що в тих снах. Як там сказав Гарольд? Лікарі у відпустці. Як правдиво. Як по-страшному правдиво. Господи, на неї накотилося все й одразу, світ потьмарився. Які ж вони жахливо самотні. Як далеко вони на канаті, а внизу хтось забув натягти рятівну сітку. Вона перевела погляд із напруженого обличчя Ґлена на лице Стю. На обох прочитала сильне збентеження, та на жодному не було відповідей.
Ззаду знову закричав Марк, і Періон відлунила той крик, наче й сама відчувала його біль. Френні подумалося, що певним чином це дійсно так.
— Що будемо робити? — безпорадно запитала Френ.
Вона думала про дитину, і в голові гриміло те саме запитання: «А що, як доведеться робити кесарів? Що, як доведеться робити кесарів? Що, як…»
Наче якийсь страшний пророк, знову зойкнув Марк, і вона його зненавиділа.
Вони поглянули одне на одного в тремкій темряві.
Зі щоденника Френ Ґолдсміт
6 липня 1990 р.
Спершу довелося його трохи повмовляти, однак Ґлен Бейтман згодився їхати разом із нами. Він вирішив, що не пробачить собі, якщо проґавить таку можливість, особливо після стількох статей («Я пишу їх гучними словами, щоб ніхто не здогадався, які вони простецькі», — каже він) і двадцяти років, протягом яких він до смерті знуджував студентів на тестах, не кажучи вже про курси соціальної девіації та соціології сільських місцевостей.
Стю поцікавився, про яку можливість ідеться.
— Мені гадається, що це цілком зрозуміло, — сказав Гарольд своїм НЕСТЕРПНО БУНДЮЧНИМ тоном (інколи він буває справжнім золотом, та може поводитись і наче справжній шматок лайна, і сьогодні він був якраз у режимі паскудника). — Містер Бейтман…
— Будь ласка, зви мене Ґленом, — тихо сказав Бейтман, та Гарольд так витріщився на нього, ніби той діагностував йому якусь венеричну хворобу.
— Гадаю, як соціолог Ґлен бачить тут можливість прямо дослідити утворення нового суспільства. Він хоче перевірити, як теорія співвідноситься з дійсністю.
Ну, коротше, Ґлен (раз містерові Бейтману так більше подобається, надалі я зватиму його саме так) погодився, що в головному Гарольд правий, і додав:
— Ще в мене є кілька записаних теорій, і мені хотілося б їх підтвердити або спростувати. Не думаю, що людина, яка постане з попелища після супергрипу, нагадуватиме тубільців, які зародилися в колисці Нілу, вийшли на світову арену з кісткою в носі та жінкою на повідку. Це одна з моїх теорій.
— Бо все лежить і чекає, доки його просто підберуть, — тихо, як завжди, сказав Стю.
Коли він це промовляв, Стю мав такий похмурий вигляд, що я здивувалась, і навіть Гарольд якось дивно на нього поглянув. Та
