Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— А інший люд вам траплявся? — спитала вона.
«Ні, — написав Нік. — Та в мене (і в Ральфа) було відчуття, що вони там були, спостерігали за нами. Певно, боялися. Досі не оговталися від шоку останніх подій».
Вона кивнула.
«Дік каже, що за день до того, як він приєднався до нас, десь південніше від нього проїжджав мотоцикл. Тож так, люди ще є. Гадаю, їх лякає те, що ми рухаємося доволі великою групою».
— Чому ви сюди приїхали?
Вона пронизала його поглядом очей, заплутаних у павутинні зі зморшок.
«Ви мені снилися. Дік Елліс каже, що теж якось бачив вас уві сні. І дівчинка кликала вас “бабцею” задовго до нашого прибуття. Вона описала нам ваше житло, подвір’я. Гойдалку з шиною».
— Благословенне дитя, — автоматично сказала матінка Ебіґейл, а тоді глянула на Ральфа. — Тобі теж?
— Раз чи два, мем, — кивнув Ральф і облизав губи. — Та в основному мені снився той… той чоловік.
— Який чоловік?
Нік узявся писати. Обвів написане. Віддав аркуш їй. Без окулярів або збільшувального скла з підсвіткою, яке вона купила в центральному супермаркеті Гемінгфорда, очі в матінки Ебіґейл не годилися для дрібноти, та це вона могла прочитати. Літери були великі, як у посланні Господа на стіні Валтасарового палацу[315]. Дрижаки пробігли її шкірою від самого вигляду того напису. Вона згадала про тхорів, що зміїлися до неї дорогою, кусали мішок гострими, як голки, зубами природжених убивць і намагалися вирвати здобич із її старечих рук. Подумала про те, як десь у темряві відкривається одне червоне Око та починає шукати поглядом уже не саму стару чорношкіру жінку, а цілу ватагу чоловіків, жінок… і одну маленьку дівчинку.
«Темний чоловік» — ось які два слова обвів Нік.
———
— Мені було сказано, що нам слід рухатися на захід, — говорила вона, складаючи папірець, розгортаючи й знову складаючи без жодної уваги до артриту. — Сказано було Господом Богом уві сні. Я не бажала слухати. Я стара жінка, і мені хочеться лише померти на цьому клаптику землі. Він належав моїй сім’ї сто дванадцять років, та мені не судилося тут померти — так само, як Мойсей мусив іти до Ханаану з дітьми Ізраїлю.
Вона замовкла. Двоє чоловіків сиділи у світлі каганців, дивилися на неї серйозними очима, а надворі так само йшов дощ, повільно й безперестанку. Грім уже не гримів. «Боже Всевишній, як же мені болять ці щелепи, — подумала Ебіґейл. — Вийняти б їх та лягти спати».
— Це почало мені снитися за два роки до мору. Мені завжди щось сниться, і дещиця навіть справдилася. Пророчий дар людям дає Господь, і кожен має трохи. Моя власна бабуся звала його осяйною лампою Господа, а інколи просто сяйвом. У снах я бачила, як іду на захід. Спершу лише з кількома людьми, та нас дедалі більшало. На захід, на захід, допоки я не побачила Скелясті гори. Тоді нас був уже цілий караван — сотні дві, а то й більше. Ще снилися знаки… ні, не божественні знаки, а звичайні, дорожні, і на кожному були написи на кшталт «БОУЛДЕР, ШТАТ КОЛОРАДО, 609 МИЛЬ» або «БОУЛДЕР» та стрілка-дороговказ. — Вона замовкла на кілька секунд, а тоді продовжила: — Ті сни, вони мене лякали. Я жодній душі про них не казала — отак вони мене жахали. Певне, я почувалася так, наче Йов, коли Бог заговорив до нього з бурі. Я навіть намагалася вдавати, ніби то звичайнісінькі сни. Дурна жінка. Тікала від Бога, як ото Йона. Та ж озирніться — велетенська риба проковтнула нас усіх! І як Бог каже Еббі: «Скажи, бо мусиш», — я зроблю, як Він велить. І я завжди знала, що до мене хтось прийде, хтось особливий, — отоді я й дізнаюся, що час настав.
Вона поглянула на Ніка. Він сидів за столом і серйозно дивився на неї своїм здоровим оком крізь серпанок цигаркового диму.
— Я впізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав перстом на твоє серце. Та в Нього не один палець, і до нас, бережи їх Господи, наближаються й інші — на них він також указав. Мені сниться й він. Сниться, що він шукає нас навіть зараз, і хай пробачить мене Господь за злостивість, та я проклинаю його всім серцем.
Вона заплакала й підвелася, щоб попити та хлюпнути води на обличчя. Сльози були частиною її людяності, слабкою та немічною.
Коли вона розвернулася до них, Нік щось писав. Нарешті він відірвав аркуш і дав його Ральфові.
«Не знаю, як щодо Бога, та тут коїться щось незвичайне. Усі, кого ми зустрічали, рухалися на північ. Наче тут вони мали про щось дізнатися. Інші вам снилися? Дік? Джун чи Олівія? Може, дівчинка?»
— З ваших — ніхто. Небалакучий чоловік. Жінка з дитиною. Чоловік десь твого віку, який іде сюди зі своєю гітарою. І ти, Ніку.
— І вам гадається, що правильним буде податися в Боулдер?
— Так нам судилося, — кивнула матінка Ебіґейл.
Нік вивів у блокноті кілька закарлючок, а тоді написав: «Що ви знаєте про темного чоловіка? Знаєте, хто він такий?»
— Не знаю, хто він такий, та знаю, що в нього на думці. Він найчистіше зло, що лишилося в цьому світі. Решта — дрібнота. Грабіжники, ґвалтівники та люди, які люблять попрацювати кулаками. Але він їх прикличе. Насправді він уже почав їх збирати. І вони збираються значно швидше, ніж ми. Перш ніж він наважиться завдати удару, їх буде набагато більше. Не тільки таких злодіїв, як він, а й слабких… самотніх людей… людей, які не пустили Бога до своїх сердець.
«Може, він не справжній, — написав Нік. — Може, він просто… — Він задумався, погриз кінчик ручки, а тоді дописав: — …налякана погана часточка кожного з нас. Може, нам сниться те, що могли б зробити й ми, і нам страшно».
Коли Ральф читав це вголос, він насупився, і Еббі одразу зрозуміла, про що йдеться. Ця писанина мало чим відрізнялася від розмов, які правили нові священики, котрих чимало розвелося за останні двадцять років. Вони були переконані, що сатани насправді немає. Для них зло існувало, та походило воно від первородного гріха: він сидів у кожному з нас, і дістати його було так само неможливо, як почистити яйце, не
