Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Ні, ви щось приховуєте від нас, — твердо заявила Ірина. — Чому ви весь час шарпаєте кишеню? Що у вас у кишені? Покажіть!

— Н-нічого! — холодіючи, протягнув Тумов. — Лише т-телеграма з Улан-Б-батора… Ось, б-будь ласка…

Ірина вихопила у нього зім’яту телеграму, швидко пробігла її й закрила обличчя руками. Людмила підняла тремтячими пальцями аркуш, що впав. Поволі, виразно прочитала вголос:

— На ваш запит повідомляю км загін Озерова не повернувся Гобі крпк пошуки не дали жодних… — Плечі дівчини затряслися. — Продовжуємо… Повідомлю… — Вона впала обличчям у диванні подушки й голосно заплакала.

Тумов остаточно розгубився. Він важко встав із крісла, зачепив книги, що лежали на краю столу. Книги з гуркотом посипалися на підлогу. Нагнувся, щоб підняти книги, махнув рукою, не підняв і сів на канапу між сестрами.

— Та зрозумійте ж, не все втрачено, — бурмотів він. — Знайдуть… Приїде… повернеться…

— Вже повернувся! — почувся від дверей знайомий голос. — Що тут у вас відбувається?

Тумов згодом ніколи не міг відновити в пам’яті послідовності подій, що розігралися того вечора. Ірина схопилася, перекинувши лампу. Жалібно дзвякнув зелений абажур. У кімнаті запанував морок. У темряві чувся уривчастий голос Ірини, гучний плач Люди, схвильовані вигуки Аркадія, поцілунки. Під ногами тріщали скалки абажура. Ігор хотів обняти Аркадія і обняв Люду. І вона поцілувала його в губи. Звісно, це була помилка… Поцілунок призначався братові… Ображено нявкнула кішка, якій хтось наступив на хвіст. Усі щось питали, і ніхто не слухав відповідей. Відтак засвітилася люстра. Вочевидь, сама, позаяк ніхто її не вмикав.

Ірина обіймала схудлого, бронзоволицього Аркадія, а Люда плакала і сміялася, притискаючи залите сльозами обличчя до широкого плеча Тумова.

Аркадія всадовили на канапу. Сестри сіли обабіч, міцно тримаючи його за руки, немов боялися, що він знову зникне. Втім, Ірина відразу ж хотіла схопитися й бігти на кухню, але Аркадій не пустив її. Тумов, топчучи широкими підошвами рештки абажура, влаштувався в кріслі навпроти канапи.

— Ну, розповідай, — сказала Люда.

— Лише коротко, — додала Ірина, — бо мені треба готувати вечерю.

— У найкоротшому варіанті це виглядає так, — посміхнувся Озеров. — Три місяці колесили по Гобі, вчора повернулися до Улан-Батора. Я лише встиг вилаяти Очира, що він переполохав вас, сів у літак і годину тому приземлився у Внуково.

— Чому не телеграфував?

— Я сам летів зі швидкістю телеграми. Ще вчора вранці ми були в Гобі, біля підніжжя нашого плато.

— Ви повернулися до нього? — здивувався Тумов.

— Звісно. І ти ще повернешся до нього, Ігорю. Виявляється, нас шукали по всій Заалтайській Гобі, а ми спокійно лазили по плато. У нас відмовило радіо…

— Ну ось, бачите, — сказав Тумов. — Я ж казав…

— Цього ви не казали, — перервала Люда, закриваючи йому рота рукою. — Але тепер це зовсім неважливо.

— Ще б йому не казати! — відзначив Озеров. — Хто підсунув нам замість запасних батарей свинячу тушонку?

— Не може бути, — здивувався Тумов. — О-о! Тепер розумію, звідки в мене опинилися ці батареї… Ах, стара панама!.. Що мені з собою робити?.. Але загалом обійшлося без особливих пригод?

— Більш-менш…

— А скажи відверто, Аркадію, — помовчавши, запитав Тумов, — варто було там залишатися? Знайшли ви щось… нове?..

— Нове? — повторив Озеров. — Ні, нічого нового не знайшли. Все дуже старе.

— Треба відразу було мене слухати, — задоволено сказав Тумов. — Раз зізнався, втішу тебе… Ти, як виявилося, мав слушність. Пам’ятаєш блискучий мінерал, який я називав алмазом? Це не алмаз. Це цілком невідомий мінерал величезної твердості й міцності. Дивовижна сполука бору, кремнію й вуглецю. Він значно твердіший від алмаза й володіє вражаючою здатністю концентрувати різні види енергії. Мінералоги вважають, що це уламок метеорита нового типу.

— Це не метеорит, — сказав Озеров.

— А що?

— Штучна речовина.

— Фантазія, — протягнув Тумов. — Зелена фантазія! У жодній з лабораторій поки що не створено умов, необхідних для синтезу такої сполуки. Її синтез лежить далеко за межами можливостей нашої науки.

— А я не сказав, що ця речовина створена людськими руками, — заперечив Озеров. — Вона була синтезована десятки тисяч років тому розумними істотами, наука яких уже тоді набагато випередила нашу сучасну науку…

— Зачекай, — перебив Тумов. — У вас там не було аварії всюдихода? Ти не того?.. — він покрутив вказівним пальцем біля скроні.

Аркадій мовчки дістав з кишені невеликий згорток, розгорнув. Яскраво заіскрилися в електричному світлі блискучі грані якогось плоского предмета. Це була невелика платівка тієї самої речовини, уламок якої знайшов Жора біля табору. Але ця платівка була тонко інкрустована іншою, ще блискучішою речовиною. Візерунок являв собою складні спіралі, що перетиналися. Достатньо було одного погляду, щоб сказати, що це уламок якогось предмета, створеного розумними істотами.

— Що ж це, уламок міжпланетного корабля? — пошепки запитав уражений Тумов, обережно торкаючись пальцями блискучих граней.

— Ні, це уламок однієї з пластин гігантського конденсатора, що акумулює енергію земних надр. Вулканічне плато Адж-Богдо — це справді величезний конденсатор, але не сонячної енергії, як ти вважав, а ядерної енергії земних надр. Воно порожнисте всередині. Там у колосальних підземних залах стоять нескінченні ряди таких пластин. Спеціальні стрижні сполучають ці пластини одну з одною і з центральним вулканічним каналом. Джерелом енергії, вочевидь, є магматичне вогнище стародавнього вулкана, розташоване на глибині декількох кілометрів під плато. Як вони дісталися до вогнища, поки незрозуміло. Взагалі у всій цій установці дуже багато незрозумілого. Знадобляться десятки років для її вивчення. Ясно одне — це найбільший штучний енергетичний агрегат нашої планети, залишений нам у спадок невідомими прибульцями з Космосу. Можна вважати, що вони з’явилися в Гобі від двадцяти до п’ятдесяти тисяч років тому, коли в Європі і Північній Америці лежав багатосотметровий крижаний покрив.

У невеликій улоговині біля підніжжя Атас-Ула ми знайшли напівзанесені піском залишки космопорту прибульців. На