Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікареві, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не зі слів, а просто зі струн серця. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:

— Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки.

І Марія з Миколою повернулася на Україну.

За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси. І пропливали по Миколиному обличчі тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будиночком, у якому погасили вікна, і його залишили люди. Марія дивилася на нього, сумувала. Де ти; друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум? Куди поділися вони, на які надзоряні орбіти втекли? Яка в’язниця оточила твою свідомість, ким вона змурована?

Інколи в Миколиних очах спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади тривожать поверхню його психовідчуття. Напружувалося чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувалися повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.

Було нестерпно тяжко. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала навпроти Миколи, дивилася в очі, торкалася його руки. Микола прозоро дивився на неї.

— Що тобі, Марійко?

— Невже не згадаєш, хто ти? Хто ти, Миколо?

Микола по-дитячому усміхається.

— Я — це я… Хіба цього не досить, Марійко? Забув… забув, болить голова.

— Може, згадаєш прізвище, може, ім’я якесь, вулицю, село.

— Не знаю, Марійко. Очі ріже світло. Дай я сяду сюди. Хіба що… очі пам’ятаю.

— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!

— Очі… сині очі…

Повіки Миколи заплющилися, і Марії здалося, що він марить.

— Сині очі, — прошепотіла вона. — Може, кохана, може, мати, хто скаже?

А потім — повернення до рідної землі. Вона відвідала своє село, вірніше, згарище. Рудки були спалені дощенту, десятки сімей розстріляно, вивезено до Німеччини. Ті, що поверталися з фашистської каторги, не знаходили ні рідної оселі, ні родини, ні знайомих. Тож і Марія не знайшла навіть віддалених родичів, тому й згодилася на пропозицію Міністерства освіти очолити школу у великому селі над Прип’яттю. Тут росли густі ліси, біля села протікала повновода ріка, усе довкола нагадувало рідні місця.

Почалася робота. Кропітка, довголітня, тяжка й водночас приємна, вдячна, далекосяжна. Скільки думок, мрій, сподівань, здійснень! Скільки юних доль, котрим треба було допомогти віднайти стежку поміж чагарями життя.

В той повоєнний рік Марія взяла собі перший клас, бо розуміла — тут закладається підвалина всього душевного строю майбутньої людини. І щоб споруда психічної будівлі сформувалася надійно, нерушимо, треба учителеві зважувати кожен свій крок і дію, кожне слово й думку. Помилка педаґоґа щодо юного серця обертається в зрілому віці страшною катастрофою.

Марія п’є спогади про золоте дитинство своїх вихованців, ніби втопаючий хапає ковток живлючого повітря. Вона тоді одразу відійшла від загальноприйнятих правил виховання й навчання, хоч дехто з учителів і не схвалював її кроків. Проте не можна сказати, що це сталося одразу. Ще тоді, коли вона слухала дивну розповідь Миколи про його видіння прийдешнього світу, в ній майнула думка про необхідність рішуче змінити виховання та навчання дітей. Особливо переконалася в правильності тієї миттєвої думки тепер, прийнявши першокласників. Чи правильно діють ті учителі, що тримають діток багато годин підряд у класах, і першокласники раптово переходять від дитячої стихійної волі до суворої дисципліни. Жодних порушень. Жодних відхилень. Нівелювання особистостей, суворі оцінки. Дитина інстинктивно починає ненавидіти навчання, котре одібрало у неї можливість вільно гратися й діяти відповідно до настрою. Добре, коли трапляється щирий і мудрий учитель. А коли просто сухий інформатор, службовець? Тоді маленький школяр, зітхаючи, підкориться невблаганності, але ніколи не вважатиме школу рідною, близькою.

Марія давно знала цю закономірність, тому наполягала на вільній динамічній проґрамі аж до четвертого класу. Обсяг знань не мінявся, але методи, час навчання, відпочинок, вибір і подача матеріалу, все це мало бути в розпорядженні педаґоґа. Радісна гра — ось ключ навчання. Марійчині товариші не завжди схвалювали такі ідеї: по-перше, це спричиняло зайві клопоти, загрожувало неприємностями від начальства, котре при будь-яких умовах вимагало звіту, цифр успішності, по-друге, для такої «гри» потрібне не сюсюкання, а щирість, легкість, невимушеність.

Згадується перший день.

Клас пронизано скісним променем сонця, що заглядає у широке вікно. За партами тридцятеро голівок. На якусь мить залягає тиша. Всі очі уп’ялися в неї. Неповторний момент у житті кожного вчителя: перша зустріч. Треба мати уяву і збагнути, що відбувається? ЗУСТРІЛИСЯ РІЗНІ СВІТИ, РІЗНІ ПЛАНЕТИ. Юні, казкові, котрі лише формуються, набираються сили, прагнуть поглинуті» все найцікавіше, засвоїти його, зробити своїм; і старший, досвідчений, сповнений болем життєвих ударів і втомою осяянь та осягнень. Що він зуміє передати? Чи спроможний зацікавити? Чи стане своїм, любим, бажаним?

Вона обнімала кожного щирим поглядом, цілувала у думці, знаходила для всіх своє, неповторне слово. Хлопці, ніби будяки на колючих бадилинах (вони пам’ятають грозові дні страшної війни), готові кожної хвилини нагороїжитись і стати в опозицію; дівчатка — пуп’янки безмежної ніжності, океан грядущого материнства, котрий дрімає під покровом дитячості. Як важливо дати вихід тій сокровенній основі в доброму напрямку, бо інакше скарби сховаються від ока, підуть у землю, як прозоре джерело в палючій пустелі.

Привітавшись, Марія сказала їм тоді просто, як мати:

— Багато літ ми будемо йти спільним шляхом, любі діти. Далека путь і тяжка, але цікава. Будуть у нас і невдачі, але радість здобутків перевершить будь-які втрати. Все звідаємо разом — ви і я. Рушимо в гори й ліси великого людського знання. Знайдемо на кам’янистих стежках скарби, поділимо їх на всіх, щоб кожен був щасливий і багатий розумом і душею. Ті скарби — знання, уміння, мужність, краса. Хтось назбирає хмизу, хтось викреше