Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний. А дивитися узаконений мордобій не бажаю, та й іншим не раджу.

— Сам не бажаєш, — хмикнула Гера, — не заважай іншим. Ого! Оце так вліпив. Нокдаун!

— Соромно на вас дивитися! — жовчно озвався Євген. — Вчені, освічені люди, а нерви свої тішите, мов дикуни печерні!

— Що за муха тебе вкусила? — скривилася Гера.

— Хижацький ваш азарт! — пояснив Євген.

У дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.

— Женька? З’явився? Чому кричиш?

— Та ось причепився, дурник, — образився Роман. — Не встиг переступити поріг, як уже обізвав нас троглодитами й таке подібне…

— Євгене! — сплеснула мати долонями. — Як можна?

— Ех, мамо, — сумно зітхнув Євген. — I ти на мене?

— Що це з тобою? — взялася за голову мати. — Цілу зиму не показувався, а тут не встиг порогу перескочити й на тобі.

— Наче чужий у нашому роду, — покрутив головою Роман.

— Ну, ти вже заїхав! Чужий…

— Треба дивитись тверезо на факти, мамо. Герочко! Збирайся! Рвонемо до «Куренів».

— Я блискавично, Ромочко.

Вони почали збиратися, чепуритися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна дошукуватися причин розладу між братами.

— Це все почалося з тієї, з Оксани.

— Це й до неї було, — ліниво констатував Роман, пов’язуючи галстука.

До кімнати зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфеля на диван, крикнув бадьоро:

— Добрий день, Полюшко! Ромо, Герочко, вітаю вас.

— Салют, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав.

— Великий успіх! — засяяв батько промінцями зморщок, потираючи руки.

— Знову якесь нейтрино спіймав? — поцікавилась мати.

— Тримай вище!

— Вечеряти будеш?

— Неси. Знаєш, що ми відкрили?

— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємося до вечора. Завтра ж буде ціла армія гостей. Ну, я побігла.

Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.

— Вражаючий експеримент. Ми спіймали кварка за хвіст.

— Що ти кажеш, тату? — виявив удавану цікавість син. — Кварка ж ніхто не бачив. То лише фантом, теоретична модель, котра дозволяє якось звести кінці з кінцями.

— Багато ти розумієш! — гаряче заперечив батько. — Ми збагнули, що таке кварк. Це не елементарна частка, це нить, кваркова нить! Ти уловлюєш?

— Ще нічого не вловлюю.

— Слухай. Кварк виявляється тим же самим нейтрино. Ми збагнули, що нейтрино перебуває в безлічі станів енерґозбудження, від кількох електрон-вольт до безмежності. Так, так! І та безмежна збудженість може бути навіть цілим всесвітом. Першоатом, котрий став прабатьком нашого меґасвіту, може виявитись всього-на-всього нейтрино, безмежно збудженим. Та й це ще не все, Ром цю, слухай далі. Що ж таке кварк? Це нейтринна нитка, котра пронизує речовинні структури крізь час і простір, формуючи те, що ми називаємо елементарними частками. Ці частки — вузли збудження. Наприклад, протон чи нейтрон — результат збудження потрійного кваркового шнура. Ми вивчаємо сам енерґоречовинний пакет, але кваркова нитка втікає з нашого поля зору, розпливається за межі нашого сприйняття у «вчора» або «завтра». Га? Ти збагнув? Це — початок побудови нової механіки, механіки цільності. Боґоло й Гук були праві. На нас рухається лавина нових, небувалих інформаційних комплексів, котрі осмислити в старих катеґоріях неможливо. Замість квантової механіки йде механіка цілості. Попередні уявлення будуть лише фрагментами нової картини світу. Може виявитись, що реальність сягає далеко за межі актуального «сьогодні». Минуле, сучасне, прийдешнє можуть співіснувати. Які перспективи для нового космоґенезу, Ромо! Ти повинен зацікавитися цим відкриттям. Можеш згадати про це завтра в захисті.

— Як то, тату? — злякався Роман — Я запарюся!..

— Не бійся. Це ж дуже просто. Дивися сюди. Ми розділили кварковий вузол протона, кварки розходяться, потім знову зближаються, миттю відновлюють попередню цілість. Таке враження, що відбувається самовідтворення монолітного понадчасового шнура. Ми його намагаємося «розсукати» в цій часовій хвилі, але в наступній або в попередній вона вже ціла. Тому й неможливо виділити кварк з цього безмежного шнура, як, скажімо, видалити одну хвилю з гряди хвиль на морі.

— Рома, — примхливо дала знати про себе Гера. — Ти готовий?

— Геро, не заважай, — махнув їй рукою вчений. — Ромо, це все дуже елементарно, якщо вдумаєшся. I виявиться, що всесвіт зіткано у всеосяжній цільності часу, простору, інформації нейтринно-кварковими пасмами, а ми сприймаємо лише «кадри» часового зрізу цих ниток, називаючи ті фрагменти елементарними частками. Ось де собака заритий, ось де біда наших обмежених чуттів. Наступає нова революція у пізнанні. Присядь, синку, я тобі все це деталізую.

— Тату, у нас нема часу. Ми поспішаємо. Дуже важлива зустріч.

Гера поцілувала Кирила Степановича в чоло.

— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо. Кожна хвилина дорога. Ромо!

Вже від дверей Роман гукнув:

— Іншим разом, тату. Ти молодець! До побачення!

Розгублений батько почав складати папку, зітхнув, почухав потилицю.

— М-да… Щось важливе? Ну що ж, нічого не вдієш.

Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, ставлячи на стіл.

— Що це за важлива зустріч у Романа? — поцікавився батько.

— Яка там важлива, — спохмурніла Клава. — В «Курені» поперлися.