Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Як ти мислиш розв’язати це? — поцікавився я, вражений його аргументацією.

— Вихованням соціального оптимізму, битвою супроти війни, новими зусиллями для утвердження міжнародної спів’єдності, тобто вихованням людей в атмосфері певності, надії на краще прийдешнє. Це і є боротьба з болем. Треба виховувати прийдешні покоління в дусі творчої радості, щастя, братерства, співробітництва. Тоді біль як спадок древнього дракона роз’єднаності буде щезати. Біль самотності, бідності, ущербності, біль безглуздості буття, котрий так плекається західними екзистенціалістами та східними песимістами. Я вважаю, що наша країна стає бастіоном супроти світового болю.

— Проблем перед наукою, перед творчим духом людини безліч, — задумливо озвався Сашко. — І одна з головних — проблема часу. Ти правильно торкнувся ідей, пов’язаних з міфом про Кроноса. Мені здається, що десь у далекому минулому було вчинено диверсію проти правильного розуміння часу, його суті, його спрямованості. Наші далекі предки інтуїтивно відчували спів’єдність усіх фаз часу — минулого, сучасного, прийдешнього, тобто розуміли суть вічності як цілості буття. А пізніше хитрі й підступні жерці, щоб застрахати свідомість народу, розпанахали моноліт вічності. Минуле безслідно тане, сучасне ковзається на гребені щезаючої миті «тепер», а майбутнє ніколи не наступає, бо враз стає минулим. Ми звузили своє розуміння часу до мізерної щілинки сьогоденної актуальності. Це дозволило володарям світу маніпулювати свідомістю мас. Пам’ять минулого викреслювалася з ноосфери віку, як несуттєва, ветха, марна, навіки зникаюча, а, отже, древо прабатьків не входило в життя сучасників як життєдайна потреба, як реальність буття. Обрій часу часто звужувався до кількох днів або навіть годин. Як колись — ще зовсім недавно — ми уявляли «залізні стовпи» за просторовим обрієм, так у часовій сфері ми ще й досі оточені «обрієм сьогодення». Особливо в цьому плані стараються аполоґети буржуазного способу життя. Вони бояться зазирнути за «залізні стовпи» прийдешнього і минулого і жадають заразити наш соціум таким же страхом перед грядущим. Згадаймо революцію коперніканства, коли було зруйновано статичну сферу небес. Пора й з часом вчинити те саме. Виховувати відчуття вічності всіх його фаз — минулого, сучасного й прийдешнього. Зупинити час, як пожирателя всього, що народжується в його потоці, відкрити його наново як вічність, як єдиний океан буттєвості».

«Перечитую записи про наші розмови, радію. Як добре, що є в моєму житті вірні й мудрі друзі, з якими можна гори звернути. Треба тільки не падати в знемозі, не опускати рук, а думати, думати, творити, діяти. Думати широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та що я кажу, адже рослина дає чудові квіти, смачні плоди, дає основу нам і всьому живому. Так і людина, кожна людина повинна сотворити свій плід, плід розуму, краси, плід завершення.

Ой і далекий він, який далекий! Коли так тяжко знайти ключа до серця коханої, то що тоді казати про цілу планету?

Прийшов лист від Клави. Кілька рядків, тривожних, дивних:

«Євгене, драстуй!

З Оксанкою погано. У неї нікого нема, окрім тебе. Чого ж ти покинув її?

Я не надіялася, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, йому не диво. А ти… ти ж не такий.

Євгене, дитятко, приїжджай, а то буде пізно.

Цілую тебе. Клава.

Роман з своєю повернувся з заграниці. Приїжджай, Євгене».

З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, не те. Невже щось знову?

Ні, ні, я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе».

Марія подивилася ще раз в обличчя присутніх, ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто. Тільки життя, лише практика дасть відповідь.

Насторожене лице завідуючого райвно. Він дивиться на свої пещені руки, складені на столі, але прислухається до кожного слова, до кожного нюансу думки. Для таких треба говорити гранично ясно, інакше нічого не збагнуть, усе перекрутять, відкинуть ще й обвинуватять у еклектиці. Не раз таке бувало.

Бадьорий, веселий кореспондент із райгазети. Базіка й реготун. Він гострить олівця, приготував блокнота. Скажеш слово, допише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, про що говорив.

Інспектор з облвно. Поважний, серйозний чоловік. Йому нудно. Якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, яка там ще виникає ініціатива знизу, скаже слово. Та чи відчує серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції, своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?

Вчителі, піонервожаті, друзі, колеґи, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься. Ті, що знають, схвильовані, тривожні.

Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок у березняку, вогку темну землянку. Розмову «Артиста» з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розгублене обличчя Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… бій. І після нього розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем у казкові краї прийдешнього. Невже тепер, коли є можливість не лише мріяти, а творити, здійснювати, — невже тепер не зрозуміють?..

— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — запросив до розмови завідуючий райвно.

Марія кивнула головою. Провела поглядом понад присутніми, ніби зазирала у невидиме.

— Ми мріємо про комуністичне прийдешнє, — почала вона. — Ми готуємо для нього економічні та духовні підвалини. На моє переконання, комуністичну свідомість людині треба прищеплювати вже тепер, готувати її до життя в комуністичних умовах. Широку ниву хіба виплекаєш, доки не виореш поле, не звільниш його від чортополоху? Отже, йдеться