Володар Світла - Роджер Желязни
Поруч із ним постав Гокана.
— Чи все гаразд у тебе, владарю? — поцікавився він.
— Так, добрий Гокано, усе гаразд.
— Ти не їси разом зі своїми людьми. Трапеза тобі не до смаку?
— Річ не в їжі, яка пречудова, і не в кухарях, які приготували її бездоганно, достойний Гокано. Річ радше в тім, що останнім часом я щось не маю апетиту.
— А! — тямущо мовив Гокана. — Маю дещо, саме те, що треба! Лише хтось із таких, як ти, може по-справжньому це оцінити. Давно чекало воно своєї миті на особливій полиці мого льоху. Бог Крішна якимсь чином зберіг його з незапам’ятних часів. Він дав його мені багато років тому, бо аж ніяк не залишився невдоволений своїм перебуванням тут. Зараз я це принесу.
Він уклонився й позадкував із зали.
Вернувся він із пляшкою. Ще й не побачивши папірця на ній, князь упізнав форму.
— Бургундське! — вигукнув він.
— Достоту так, — підтвердив Гокана. — Давним-давно привезене із загиблої Земли.
Він понюхав напій і всміхнувся. Потім трохи налив у грушоподібний бокал і поставив його перед гостем.
Князь підняв його та вдихнув букет. Повільно відпив. Заплющив очі.
У залі запанувала тиша — усі вшанували його насолоду.
Тоді він поставив бокал, і Гокана підлив туди ще продукту лози піно-нуар, виростити яку в цьому краї було неможливо.
Та князь не торкнувся бокала. Натомість повернувся до Гокани й запитав:
— Хто найстаріший музика в цьому заїзді?
— Отой, Манкара, — мовив господар, показуючи на сивого чоловіка, який відпочивав за столиком у куточку.
— Не тілом, а роками, — уточнив князь.
— А, тоді Деле — якщо таки вважати його за музику. Каже, ніби колись ним був.
— Деле?
— Хлопець на стайні.
— А, он як... Пошли по нього.
Гокана плеснув у долоні й наказав слузі, котрий з’явився, піти на стайні, привести малого конюха до ладу й притягти його перед очі їдців.
— Будь ласкав, не гай часу, щоб привести його до ладу, — просто приведи сюди, — мовив князь.
Потому він відкинувся й став чекати, заплющивши очі.
Коли конюх постав перед ним, князь запитав:
— Скажи мені, Деле, яку музику ти граєш?
— Ту, що більше не тішить слуху брамінів, — відказав хлопець.
— А інструмент який був?
— Фортепіано.
— На чомусь із цього зіграти зможеш? — князь показав на інструменти, що саме стояли без діла на підставочці при стіні.
Хлопець зиркнув туди, схиливши голову набік.
— Гадаю, із флейтою впорався б, якби мусив.
— Вальси знаєш?
— Так.
— Зіграєш «Голубий Дунай»?
Похмурий вираз хлопця зник, його замінила невпевненість. Він озирнувся на Гокану, і той кивнув.
— Сіддгартха — князь серед людей, один із Перших, — ствердив господар.
— «Голубий Дунай»? На котрійсь із цих флейт?
— Якщо твоя ласка.
Хлопець знизав плечима.
— Спробую. Давненько я вже не грав... Не суди суворо.
Він підійшов до інструментів і щось пробурмотів власнику вподобаної флейти. Той кивнув. Тоді хлопець підніс її до губ і видув кілька пробних нот. Призупинившись, повторив спробу, а тоді розвернувся.
Знову підняв інструмент і почав тремтливу вальсову мелодію. Слухаючи, князь посьорбував вино.
Коли виконавець зупинився віддихатись, князь показав йому, щоб музичив далі. Він виконував одну заборонену мелодію за одною, і лиця фахових музикантів фахово виражали зневагу, але кілька ніг під їхнім столиком повільно притупувало в такт музиці.
Кінець кінцем князь допив вино. До Магартхи наближався вечір. Князь жбурнув хлопцеві повний монет гаманець і навіть не глянув, як той, виходячи, плаче. Тоді звівся на ноги й потягнувся, прикриваючи позіхання долонею.
— Я йду спочивати, — мовив він підданим. — Не програйте лишень своїх спадків, поки мене не буде.
Вони розреготалися й побажали йому доброї ночі, а самі замовили міцного трунку й солоного печива. Услід князеві донісся стукіт гральних костей.
Князь пішов рано, щоб устати вдосвіта. Він звелів слузі чатувати перед його дверима весь наступний день і не пускати нікого, кажучи, ніби пан нездужає.
Ще не розгорнулися перші квіти перед першими ранковими комахами, як князь уже вийшов із заїзду — і бачив це тільки старезний зелений папуга. Вийшов він не в розшитих перлами едвабах, а в лахах, як завжди в таких випадках. Ніхто не сурмив перед ним у мушлі й не бив у барабани — лише тиша провіщала його ходу тьмяними міськими вулицями. Вулиці ті були безлюдні, хіба що верталися з нічних викликів лікарі та повії. За ним ув’язався бродячий пес, який біг назирці крізь увесь діловий квартал аж до гавані.
Князь усівся на ящик при одному з пірсів. Ранок прийшов звільняти світ від темряви; князь дивився, як прибій рухає кораблі зі спущеними вітрилами, обплетені павутинням канатів, із вирізьбленими почварами або красунями на носі. Відвідуючи Магартху, він щоразу ненадовго заходив до порту.
Рожева парасолька ранку розгорнулася над скуйовдженим волоссям хмар, їдоками пронісся прохолодний вітерець. Птахи-сміттєїди з хрипкими криками здійнялися серед башт із вузькими вікнами-бійницями, а тоді заходилися пікірувати над водами затоки.
Він дивився, як виходить у море корабель, як наметоподібні парусинові крила злітають у височінь, де їх надимає солоне повітря. На решті суден, міцно втримуваних якорями, заворушилися вже залоги, готуючись завантажувати чи вивантажувати пахощі, корали, олію та всілякі тканини, а також метали, худобу, дерево й прянощі. Він дихав запахами торгівлі й дослухався до моряцької лайки. І від того, і від цього він був у захваті — перше відгонило багатством, друге поєднувало в собі два інші головні предмети його зацікавленості, а саме теологію й анатомію.
Згодом він побалакав із чужоземним капітаном, що наглядав був, як вивантажують лантухи збіжжя, а тепер саме перепочивав у затінку ящиків.
— Доброго ранку! — привітався князь. — Ні шторму тобі, ні скелі! Хай прихистять тебе боги й пошлють добрих купців на вантаж.
Той кивнув, усівся на ящик і заходився набивати невелику глиняну люльку.
— Дякую, старигане! — відказав він. — Хоч молюсь я богам тих Храмів, що їх сам обираю, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не завадить, а надто мореплавцеві.
— Тяжка мандрівка була?
— Могла б бути й тяжча. Ота димна морська гора, Ніррітіна Гармата,
