Володар Світла - Роджер Желязни

Плинучи за течією, Сем дослухався до річкових звуків. Він стояв на темній палубі, поклавши руки на поруччя. Вдивлявся у води, де здіймалися й опускались яскраві небеса, де тіснили одна одну зорі. Тут ніч звідкись неподалік заговорила до нього голосом Ратрі:

— Ти вже мандрував цим шляхом, Татхаґато.

— І не раз.

— Дивині хвилі й брижі під зорями — то щось прекрасне.

— Істинно так.

— Ми прямуємо до Хайпура, до Палацу Ками. Що робитимеш, коли туди дістанемось?

— Присвячу трохи часу медитації, богине.

— Над чим медитуватимеш?

— Над моїми минулими життями й помилками кожного з них. Мушу переглянути тактику — і власну, і ворожу.

— Яма вважає, що Злота Хмара тебе змінила.

— Можливо.

— Він гадає, ніби вона тебе пом’якшила, послабила. Ти завжди вдавав із себе містика, але тепер, думає він, ти ним і справді став — собі на погибель, нам на погибель.

Він струснув головою та розвернувся. Але її не побачив. Чи вона там, невидима, чи пішла? Заговорив тихо й монотонно:

— Я вирву ці зорі з небес і жбурну їх богам у лице, якщо буде треба. Я блюзнитиму в кожнім Храмі по всій землі. Я забиратиму життя, як рибалка бере рибу неводом, якщо буде треба. Я знову піднімуся до Міста Небесного, хай навіть кожна сходинка буде вогнем чи голим мечем, а шлях вартуватимуть тигри. Одного дня виглянуть боги з Небес і побачать мене на сходах, як я несу їм подарунок, що його вони найбільше страшаться. Того дня почнеться нова юга[46]. Тоді підсумував:

— Але спершу мушу трохи помедитувати.

Знову відвернувшись, він задивився на води.

Метеор пропалив собі шлях у небі. Корабель рухався. Навколо зітхала ніч.

Сем дивився вперед і згадував.

Розділ другий

Приїхав якось один дрібний раджа одного дрібного князівства зі своїм почтом до Магартхи, міста, знаного як Брама Півдня й Світанкова столиця, щоб справити собі нове тіло. Було це в дні, коли впалу в багно нитку долі ще можна було підхопити, коли боги ще не були такими формалістами, коли демонів усе ще тримала в’язниця, а ворота Міста Небесного інколи відчинялися й людям. Це оповідка про те, як князь поглумився з однорукого приймача пожертв перед Храмом і накликав своєю зухвалістю неласку Небес...

Мало сущих перероджується поміж людей; численніші ті, хто перероджується деінде.

«Анґуттаранікая»[47] (1,35)

В’їжджаючи у Світанкову столицю серед пообіддя, князь рухався верхи на білій кобилі широким проспектом Сур’ї, позаду — сотня челяді, ліворуч — радник Стрейк; князева шаблюка була за широким поясом, а дещиця його скарбів — на в’ючних конях.

На тюрбани спадала спека, омивала їх і відбивалася від дороги.

Назустріч неквапно проїхала колісниця, погонич якої покосився на стяг, що його ніс старший челядник; при вході до свого павільйону стояла, вивчаючи потік подорожніх, куртизанка; слідком за кіньми бігла, гавкаючи, зграя вуличних собак.

Князь був високий, вуса мав димчасті. Темні, мов кава, руки були помережані набряклими тугими жилами. Але постава його була пряма, а очі — ніби в старого птаха, іскристі та ясні.

Попереду зібрався натовп охочих повитріщатися на процесію. На конях їздили лише ті, кому це було по грошах, а таких багатіїв було мало. Найчастіше сідлали буреплазів — лускатих і зубатих створінь непевного походження зі зміястою шиєю, коротким життям і лютим темпераментом; коні в останніх поколіннях чомусь плодилися дедалі гірше.

Князь просувався Світанковою столицею, витріщаки — витріщалися.

З названого на честь сонця проспекту звернули на вужчу вулицю. Вони проминали низькі торгові будівлі, великі крамниці великих купців, банки, Храми, готелі й борделі. Їхали-їхали, аж доки дісталися межі ділового кварталу, де був гідний князів заїзд Гокани Найгостелюбнішого. Спинили коней при брамі, бо ж сам Гокана стояв іззовні, убраний по-простому, по-модному опасистий, з усмішкою на вустах, бажаючи особисто завести білу кобилу всередину.

— Ласкаво прошу, владарю Сіддгартхо! — гучно виголосив він, щоб усі, хто міг це чути, знали, що за гість до нього завітав. — Ласкаво прошу до сеї пресолов’їної місцини[48], до напахчених садів і мармурових покоїв цього скромного закладу! І вершників твоїх ласкаво прошу, що вони чимало з тобою проскакали й, поза сумнівом, прагнуть вишукано перекусити й гідно відпочити не менше, ніж ти сам. Усередині знайдете ви все, що вам до вподоби, переконаний я, як уже знаходили безліч разів у минулому, коли зупинялися в цих покоях разом з іншими високородними пожильцями й шляхетними відвідувачами, надто численними, щоб згадати всіх, такими як...

— І тобі добридень, Гокано! — обірвав його князь, бо довго слухати господаря було ризиковано: промови його завжди могли линути без кінця, наче річки, а день же був спекотний. — Швидше впусти нас у свої стіни, де, окрім інших вигод, надто численних, щоб згадати всі, ще й прохолодно.

Гокана жваво закивав і, узявши кобилу за вуздечку, провів її крізь браму у двір; там він притримав князеві стремено, поки той спішувався, відтак передав коней під опіку стайничим і відправив хлоп’я прибрати вулицю перед брамою, де гості перед цим чекали.

У заїзді подорожніх омили слуги, поливши їм на плечі воду в мармуровій купальні. Тоді вони понамащували свої тіла за звичаєм воїнської касти, вдяглися у свіже вбрання та перейшли до їдальні.

Обід тривав до вечора, аж доки воїни згубили лік кількості перемін. Праворуч від князя, який сидів у голові довгого низького дощатого стола, плели складний танцювальний узір три танцівниці, клацаючи крихітними цимбалами на пальцях і змінюючи вирази обличчя в потрібну мить; акомпанувало їм четверо музик за завісою, граючи традиційні на цю пору доби мелодії. За скатертину правив розкішний гобелен, де синім, коричневим, жовтим, червоним і зеленим вишиті були численні мисливські та бойові сцени: вершники на буреплазах і конях списами й луками відбивалися від нападів пернатої панди, вогнекогута й рослини-велителя, у стручках якої замість бобів — коштовності; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; птах Ґаруда[49], схопивши в пазури небесного демона, бив його дзьобом і крилами; із морських глибин виповзало військо рогатих риб, затиснувши в зімкнених плавцях рожеві коралові гостряки, а дорогу на суходіл перетинали їм люди в туніках і шоломах зі штихами й смолоскипами.

Князь майже не