Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

якщо не у двір, то на коридори й переходи, що провадили на подвір’я, — температура тут впала нижче нуля, видихалося тьмітляні хмарки й ковталося крижану слину; мури з промороженого ґраніту масно парували. Слід було б повернутися за верхнім хутряним одягом, залишеним десь на другому поверсі разом зі Щекєльніковим. Але блондин-чорнозуб, сам убраний лише в мундир, розігнавшись, нісся на своїх довгих ногах, немов його батогом підганяли; варта відчинила двері без жодного слова. Тільки в одному випадку довелося відступитися під стіну, коли колона стрільців — укутаних у полкові шуби, із щільно обв’язаними головами, немов паломництво прокажених, із маршовими ранцями на спині — бігла підтюпцем посередині проходу до возівні й стайні Цитаделі. Знову дався взнаки інстинкт сина підкореної нації: притулитися до каменів, відвести погляд, змішатися з байдужою міною з довколишньою природою, може, не зауважать, може, не впіймають, до льоху не кинуть, інстинкт самотнього поляка в серці царської фортеці — інстинкт ірраціональний, а тому ближчий до правди серця.

За возівнею містилися ще приміщення извозчиков, мабуть, здавна не вживані, тепер там отаборилися біля вугільних пічечок мисливці-инородцы й шамани. Причому, то була не одна група, а дві, менша й більша, й одразу зауважилося, яка сильна ворожість розділяє їх, тобто поєднує. Зупинилося біля першої пічечки, загрілося руки. Францішек Марковіч заговорив із трійцею постатей у товстих тулупах, які гризли копчене сало чи якусь іншу брудну сить; на це решта, юрмлячись під іншою стіною, наїжачилася й демонстративно відвернулася, глибше натягнувши каптури й ховаючись під шкурами.

Ур’яш хутко підняв одного з трійці й підійшов із ним до пічечки. Инородец виразно кульгав. З-поміж шкур і тюрбанів видніли тільки темні очка в затьміднених складках шкіри й кілька пасем чорного волосся, перев’язаного вицвілими стрічками.

Він вклонився, проте голови не підняв.

— Garbus ni? — прохрипів инородец (або щось подібне).

Ур’яш почав йому щось тлумачити ламаною тунґуською мовою.

— Sami, Huta Ü-Nin, — мовив дикун крізь ганчір’я: вогники іронії зблиснули у вуглистих зіницях, а може, так тільки здалося — так обчислилося необчислюваний знак із алґоритміки іншої раси.

— Це Тіґрій Етматов із Другого Чарабуського Роду, з Нерчинського улусу, — представив його Францішек Марковіч. — Верхне-Амурская Золотопромышленная Компания наймала мисливців з його улусу, відколи спокусилася на крижлізо й тунґетит і відправила своїх геологів на захід. Відтоді ми користуємося послугами Чарабусів.

— Шаман, — ствердилося.

— Ваш слідопит на Шляхах Мамутів.

Затремтілося від холоду.

Тіґрій вичарував із надр тулупа невелику баклажку, пролив на чотири сторони мира по крапельці для духів землі.

— Araky umynanny?

— Випийте, Вєнєдікте Філіповічу, — порадив Францішек Марковіч. — Вони п’яниці жахливі, ці зимні инородцы, упиваються до смерти, скажу я вам, ціла сім’я надудлиться як квач, усі поснуть, вогонь у юрті згасне, й так замерзають; ну, але не вип’єш — не повірять.

Приклалося баклажку до уст. То був якийсь міцний самогон з їдким, трав’яним присмаком. Мені скривилося, як належить. Тіґрій захихотів.

Віддалося баклажку й нахилилося до шамана.

— Говориш російською? Ро-сій-сько-ю — розумієш?

— Ahỹm sara lucza turannan öczem sara.

— Його брати трохи розмовляють. Зрештою, там, під Кригою, мабуть, якось домовитеся. — Францішек Марковіч потер руки. — Ну, він вас проведе. Можете спитати в геологів, наш Тіґрій має доброго носа.

— Я не зовсім це мав на увазі, коли говорив про те, щоби послати слідопита на Шляхи Мамутів… І чому тунґус?

— Ви підете на північ, до Тунґуски, чи не так? Це не зéмлі наших бурятів. Хочете потрапити в перестрілку при першій же зустрічі на дорозі? А для вас це подвійно добре, бо тунґуси тепер сердечно ставляться до поляков, польські інженери з Транссибу брали за дружин тунґусок, такі мисливські спілки…

— Але ж ви самі казали, що ті їхні релігії… Що для бурятів люті впали з Горішнього Світу, натомість тунґуси, тунґуси вбачають у них абаасів, примарних духів Підземелля, — чи не так?

— Отож, власне, — пан Ур’яш довірливо наблизився і стишив голос, так наче Тіґрій Етматов якось міг його зрозуміти, — мені довелося розшукати тунґусів, так би мовити, котрі схиляються до протилежного полюса своєї віри.

— Значит, таких собі тунґуських сатаністів?..

Францішек Марковіч переступив біля пічечки з ноги на ногу, поглянув занепокоєно.

— Але ж ви виглядаєте так, наче привида побачили, — він зиркнув на шамана й назад. — Ви, може, знайомі з Тіґрієм?

— Ні, ні. — Відкашлялося, смак трав’яного самогону вмерзав у язик. — Сон давній, облуда… — Засміялося невпевнено. Нагрітою рукою стерлося кров із роздряпаних котом старих ран, вимальованих на щоці, наче листя залізних дерев. — Це лише минуле приклеїлося мені до теперішньої миті: ще одне сповнене пророцтво для найменших. Сон — мара, сон — віра.

Сон, минуле, біле небуття. Сніг заліплював окуляри, втискався в очі, — місто, небо, сани, пан Щекєльніков і візник, усе стиралося з існування. Над Іркутськом вирувала настоящая пурга, нічого дивного, що навіть тубільці ховалися в Ящику. Шум вихору глушив усі інші звуки — інших звуків не існувало. Й інших барв — крім білої. Навіть світло ліхтарів і ламп на запрягах ледь пробивалося, — і аж ніяк не барвою, а ще інтенсивнішою білістю. Бог гортав книгу світу навпаки, до початків перед миттю творіння, до перших, чистих сторінок. Думалося, глибоко загорнувшись у хутра: а якщо не вдасться? Якщо його не знайти? Бо не вдасться. Не вдасться.

Висівши із Мармеладницы у Зимному Ніколаєвську, застібаючи знову шубу під невеликим навісом, інстинктивно пошукалося тягар Ґросмайстера за поясом. Але ж револьвер залишився на Цветистой. А це, однак, нагадало про зразки металу, обстріляного Тьмітляною Бомбою, — вони лежать там з учорашнім одягом, хіба що прислуга забрала їх, аби випрати. Повернутися до Іркутська? Слід перевірити, чи нічого не змінилося у чергуваннях: якщо сьогодні нічну зміну має інженер Іртейм, то, може, вдасться з ним помінятися. Мгм.

Учорашню стежку від станції до Вежі П’ятої Години уночі перегородив лютий, довелося йти довкола; пан Щекєльніков крокував із задертою головою, із глибин зашнурованого каптура виглядаючи повітряні вантажні лінії. Тож він не зауважив жандармів, котрі вереницею тупотіли проти вітру від Дірявого Палацу. Щекєльніков зіткнувся із першим, тільки тоді відійшов убік. Жандарми тягли гуртом якогось бідаку із зв’язаними руками. Й було їх вісім, цілий рій.

У Лабораторії, попри ранню ще пору, палали всі вогні. Сніг позаліплював мороскляні панелі, доктор Вольфке і його команда працювали тут, наче в