ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Деякий час тривало мовчання. Майор дивився прямо перед собою, в простір і думав про те, як дивно збудована людина. Вона може знати, вірити, але якщо треба реалізувати цю впевненість, перетворити її у вчинки — як жадібно вона шукає яких-небудь зовнішніх, хоча б незначних і чужих їй зачіпок, щоб ними ці вчинки підкріпити, обгрунтувати…
— Скажіть, чи немає в Радянському Союзі кого-небудь, хто знав би вас в останні роки? — спитав він.
— Ні, нікого…
І несподівано спохмурніле обличчя розвідника прояснилось.
— Коли не брати до уваги… одного знайомства в ефірі, — додав він. — Але я не знаю ні імені його, ні хто він, крім хіба того, що це досвідчений короткохвильовик-любитель. У нас з ним був досить тривалий зв’язок, — він розповів докладніше про цей зв’язок.
— Позивні його не пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, звичайно. Eu2bd.
— А він що знає про вас?
— Мабуть, ще менше, ніж я про нього… А втім, він завжди згадає про мене ось по цьому… шифру… дозвольте… — Він підвівся, узяв простягнену майорм ручку і написав на аркуші паперу:
LMRWWAT.
Коли Ганс, пришвартувавши свого човна біля корми, піднімався по штормтрапу на борт шхуни, його зненацька охопило гнітюче почуття нерішучості, якогось неусвідомленого неспокою. Защеміло під грудьми. У свідомості промайнуло неприємне слово: передчуття. Він здивувався з того і з іншого.
Справді, усе йшло за наміченим планом, жодних промахів він за собою не знав. Щоправда, таки треба було б за ці дні поїхати до тітки на хутір, так би мовити, освіжити враження, адже доведеться доповідати про цю поїздку… Ну, та все можна вигадати. Ніхто з тих, з ким він зараз зустрінеться, не міг знати, за яких обставин йому довелось вийти на радянську землю і що він там робив ці кілька днів. Він сам розповість їм про це так, як визнає за потрібне.
Звичайно, неприємно було знову занурюватись у цю огидну атмосферу суцільної брехні, злочинів, маскування, особливо після того, як він з такою радістю ковтнув волі на цій землі. А воля була ж тільки відносна: він і далі лишався під суворим наглядом, кожний крок його контролювався, але зате вперше за всі останні роки він міг вільно говорити правду, нічого не приховувати про себе, не вдавати з себе когось іншого… Яке ж це було блаженство!
Сьогодні він відчув це особливо гостро після того, як йому дозволили вийти в море на це побачення без провідника, йому повірили! Але ж у них, певно, не було для цього ніяких підстав.
Тепер треба було враз внутрішньо перебудуватись, зняти всі сліди цього блаженства — і з душі, і з обличчя, знову перетворитися у ворога своїх нових друзів…
Ступивши на знайому палубу «Ервалли», Ганс уже цілком оволодів собою.
Тут було порожньо й тихо, як звичайно вночі, у спокійну погоду. Матрос, який спускав трап, згорнув його і, не промовивши жодного слова, зник за ходовою рубкою. Ганс чекав озираючись, швидко за звичкою конспіратора вивчаючи обстановку. Усе тут було так само, як тієї ночі, коли його з «торпедою» спустили на воду.
Вітер трохи посилився і став теплішим, а туман помітно погустішав. «Погано», — подумав Ганс. Якщо розгуляється шторм, йому не пощастить сьогодні ж повернутись на берег.
Через хвилину якась постать у незграбному брезентовому плащі з капюшоном з’явилася з-за тієї самої рубки і підійшла впритул, пильно вдивляючись в його обличчя. Ганс відразу впізнав маленькі колючі очі інспектора і з його міцного потиску руки, з усмішки зрозумів, що все гаразд, ним задоволені, його цінують вище, ніж рядового, початкуючого розвідника. Враження це підтвердилося, коли вони ввійшли в невелике приміщення кают-компанії. За столом сиділо три чоловіки; Ганс бачив їх уперше.
— Оце він і є, той самий, — відрекомендував його інспектор: очевидно, тільки що про нього йшла мова. Вони не підвелись, не назвали себе, але привіталися з ним за руку, через стіл, розглядаючи його з явно доброзичливою цікавістю. З їхньої поведінки, а головне, з обережної догідливості інспектора Ганс зрозумів, що тут зібралися якісь «кити» з розвідувального центру. Принаймні, в одного з них був вигляд шефа, який має необмежені повноваження. «Десантники», певно, де-небудь у каютах відсипалися перед наступними небезпечними випробуваннями.
На столі стояла пляшка коньяку, трохи почата, вазочки з тоненько нарізаним лимоном, цукровою пудрою, невеликі чарки і один обідній прибор, перед яким і посадили гостя. На дзвінок з’явився кок з шиплячими на сковороді біфштексами. Усе було дуже люб’язно, швидко й доречно: Ганс зголоднів. Поки він квапливо їв, господарі тягли коньяк невеликими ковтками, курили й невимушено патякали на теми, що аж ніяк не стосувалися справи, заради якої вони не спали тут цієї нічної пори. Розмовляли вони чистою німецькою мовою, тільки в мові шефа відчувалися якісь чужі, англоподібні інтонації.
Ганс їв з насолодою і в межах пристойності брав участь у розмові — поглядами, мімікою, усмішками. Здавалося, цим була цілком захоплена його увага.
Насправді думки його напружувались, шукаючи пояснення для того, що тут відбувається. Пильна увага ловила факти, які свідчили, що не все так просто й безтурботно навколо нього, як здається. Недарма то один, то інший із співрозмовників поглядав на годинник. Двічі до каюти, крім кока, заходив чоловік з папірцем, який він передавав головному з «китів». Аркуш прочитувався й передавався з рук в руки, й разу не дійшовши до Ганса і не повернувшись до нього навіть віддалік лицьовим боком. Прислухаючись до кроків цієї людини, Ганс встановив, що вони ведуть у
