ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Ні… Усе це дуже наївно й примітивно. Від дотепності класиків розвідки таких, наприклад, як Томас Лоуренс, тут і сліду немає!

Юханнес уважно слухає «викладачів» і потроху схоплює головне: ніхто з них і сам не вірить у цей «легкий» спосіб переходу кордону. Якщо вони й побували в справжньому ділі, то вціліли тільки завдяки щасливій випадковості. Це просто випливає з їхніх розповідей, якщо добре вдуматись.

А найцінніше спостереження полягає в тому, що вся ця організація — і школа, і зовсім уже таємничий «центр» — чекають, прагнуть, щоб хто-небудь знайшов інший, новий, вірніший і надійніший спосіб.

У Юханнеса є свої потаємні цілі й завдання. Йому за всяку ціну треба відзначитись у школі, щоб, закінчивши її, відразу дістати солідне «діло». В цьому Юханнес уже досяг успіхів, він — один з перших учнів. Треба стати першим.

І ось він починає потай створювати свій новий, оригінальний проект. Основна ідея йому давно ясна: «шкільний» план хибний у самій основі, бо відносна надійність його першої частини — висадка під покровом ночі, туману, бурі — визначає неминучі й майже непереборні на наступному, «лісовому» етапі перешкоди, пов’язані з труднощами орієнтування в цих умовах. Адже завдання розвідника — опинитися серед людей, не викликаючи з їхнього боку ніяких підозр. Навіщо ж створювати цей зайвий і такий ризикований етап? Ні, хай буде складним, важким і, може, дорогим перший етап, але зате він повинен відразу, без особливого риску і цього безглуздого лісу приводити до людей вдень, коли навколо все видно і легко зрозуміти, як поводитися далі, куди податися.

Як це зробити?

А ось як…

Проект був готовий після кількох днів напруженої роботи думки.

За три тижні до закінчення курсу, коли мали відбутися випускні іспити, з’явився інспектор з «центру» для чергової, тепер уже останньої перевірки роботи школи. Це був своєрідний екзамен для її керівників.

Юханнес Ріккерт врахував ситуацію і, вибравши момент, мимохідь повідомив одного з викладачів, що в нього є деякі нові думки про тактику розвідувальної роботи. Як він і чекав, наслідки позначилися негайно і з помітним ефектом. Того ж дня Юханнеса викликали в кабінет директора, де зібралась уся верхівка школи, на чолі з представником «центру».

…План Ріккерта був визнаний оригінальним, сміливим; він заслуговував на негайну практичну перевірку.

— Очевидно, вам, як авторові проекту, було б бажано і здійснити першу таку операцію? — чи то спитав, чи то запропонував інспектор.

— Буду радий виправдати ваше довір’я, пане інспектор, — шанобливо відповів Юханнес, намагаючись приховати свою радість. Тепер він бачив, що потаємна мета його наблизилась.

З цього ж дня Ріккерта звільнили від навчання в школі і зарахували у штат «центру» з відповідною платнею. Його проект зарахували як випускний екзамен. Тепер Юханнес повинен був у найкоротший строк підготувати докладний, абсолютно конкретний план операції і забезпечити виготовлення деяких необхідних для неї технічних засобів, які він сам запропонував.

Балтика — країна дощів, вітрів і туманів. У Фінській затоці часом випадає до тисячі міліметрів опадів на рік, так доповідають метеорологічні зведення. А туманних днів в середньому нараховується близько шістдесяти.

Щоправда, більшість цих сумних, гнітючих для незвичної людини днів припадає на зиму, весну й осінь, але і в розпал короткого північного літа, в липні — серпні, коли ночі пробігають над Балтикою, як тіні від великої хмари, гнаної вітром, і морська вода, нагріта за довгий день сонцем до 17–18 градусів, вабить до себе купальників і плавців, — навіть у цей блаженний час раз у раз зриваються і дощові дні, і туманні, от уже справді білі, як молоко, ночі.

Однієї такої ночі невідома рибальська шхуна, мабуть, одна з тих, що звичайно борознять води Фінської затоки, шукаючи косяків салаки, підійшла до самого кордону територіальних вод Радянської Естонії зі сходу, далеко від Талліна. Кордону ця шхуна не перетнула, але, зменшивши швидкість, розвернулась і попрямувала вздовж берегової зони далі на схід, вправно додержуючи всіх вигинів і поворотів невидимого берега. Через годину шхуна лягла в дрейф, двигуни затихли. Свіжий північно-західний вітер почав відносити її до берега; ось уже вона опинилась у внутрішніх водах… Ще хвилин десять тривав цей дрейф, потім раптово запрацювали гвинти, шхуна зробила різкий поворот і на найбільшій швидкості зникла в нейтральних водах моря.

Того, що сталося з самого початку, коли судно вперше наблизилось до дванадцятимильної смуги територіальних вод, ніхто і ніщо не могло помітити. З корми на воду було спущено людину в одязі, трохи схожому на скафандр водолаза. Людина плиском лягла на воду спиною догори і так і лишилася лежати на поверхні. Вона тримала перед собою, вхопившись за дві рукоятки, якусь дивну річ, схожу на сигару чи торпеду довжиною близько півметра. Попереду ця торпеда закінчувалась невеликим гребним гвинтом. Шхуна пішла, щоб відвернути увагу, а людина з торпедою якийсь час ще лежала нерухомо.

Туман, усе більше освітлюючись сонцем, що саме сходило, ставав білішим і, здавалось, густішим. Нарешті людина зробила якийсь рух руками й ногами, і на мить стала у воді вертикально, як поплавець. Це дало їй можливість підвести голову над гребенями хвиль і визначити межі видимості. Так, туман починав рідшати. Тепер у її розпорядженні щонайбільше півтори години. А до берега, як відомо, дванадцять морських миль, тобто понад двадцять два кілометри.

Пора.

Людина натиснула стартер, і «торпеда» рвонулась уперед. За нею, міцно стискуючи витягнутими руками поручні, пронизуючи хвилі, мчала людина.

…Приблизно за кілометр від берега вона вимкнула двигун і почала спостерігати. Уже добре було видно пляж, що виблискував білим піском, освітлений сонцем, з поодинокими в цей ранковий час постатями людей.

Юханнес знав усе, що йому треба було знати. Години через три цей відомий