ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Звичайно Ридан під час розмови ходив, жестикулював; зараз він був якось особливо зосереджений, зібраний, скупий у рухах.
— Але найголовніше, звичайно, діалектичний стрибок, перехід у новий якісний стан, яким розв’яжеться цей мільйоннорічний етап нашого дитинства, етап нагромадження знань, — вів далі професор. — Стрибок уже почався у сімнадцятому році. Що казати, без соціалізму це все — химери, марні мрії. На жаль, ми схильні до всього звикати. Втрачаємо перспективу, забуваємо про своє місце в історії. Але ж ми завдяки соціалізму вже відірвались від минулого, летимо навально, набираємо висоту! Справа йде до того, що країна наша нестримно перетворюється в державу суцільної інтелігенції, і це незважаючи на те, що сільське господарство і вся «харчова» діяльність народу залишає по суті мізерне місце для науки, культури. Чи те буде, коли ми завершимо стрибок і звільнимо процентів тридцять-сорок людської творчої енергії! Але ще багато треба зробити… Багато таємниць природи розкрити — і в живому організмі, і поза ним… Це завдання лежить на нас, Миколо Арсеновичу, на нашому сумлінні. Адже ми, люди науки, належимо до числа тих небагатьох, хто звільнений від усяких «харчових» турбот і звільнений саме для цього… Не знаю, як ви, але я завжди відчуваю цю відповідальність перед тими, хто годує нас, і, кажучи правду, рідко буваю задоволений собою. І вже, звичайно, я почував би себе справжнісіньким злочинцем, коли б серйозно зайнявся шуканням «проміння смерті». Прагнення володіти ним є, по суті, ознакою слабкості, нікчемності фізичної й моральної. Перемога належить не тому, хто сіє смерть і руйнування, а тому, хто творить і стверджує життя. Не треба про це забувати.
Ридан замовк, замислився, тиша, що настала в кабінеті, одразу наповнилась приглушеними, легкими звуками рояля, що ледь долинали з вітальні. Прості арпеджіо, перемагаючи стіни і щільно зачинені двері, тут чудово перетворювались у неясний, багатоголосий клич пташиних зграй, що одна за одною злітали все вище, вище…
На хвилину обоє злилися в єдиний слух, віддаючись цим принадним, підкоряючим звукам, поки не розтанула срібляста мелодія десь далеко у вишині.
Ридан раптом різко обернувся, ніби чогось злякавшись, і спитав:
— А ви не гніваєтесь на мене, Миколо Арсеновичу?
— Що ви, чого?
— Здається… я зловживаю напучуваннями останнім часом. Не завжди це буває приємно… і потрібно.
Небагато слів, як завжди повільних, але точних і щирих, а тепер навіть схвильованих, довелось підшукати Миколі, щоб переконати професора в безпідставності його побоювань. Навпаки, Миколі так потрібні його уроки! Яка там образа, він відчуває тільки величезну вдячність, адже це допомагає йому вдосконалюватись, вийти із стану «напівінтелігента», що його так вірно визначив у ньому Ридан. Звичайно, йому, Миколі, не піднятися до рівня Ридана — пізно, та й… закваска не та… Але в кожній розмові Ридан уміє дати йому що-небудь таке важливе, що допомагає піднятися на щабель вище…
— І ось зараз — теж? — перебив професор.
— Звичайно!
— Цікаво. Що ви винесли з цієї розмови?
— Я завжди думав, що висока принциповість, це — властивість натури, так би мовити, дар природи, талант. Тепер, коли ви показали мені на конкретному прикладі джерела однієї з ваших принципових позицій, я зрозумів, що це моє уявлення треба перевернути з голови на ноги… Наша марксистська принциповість насамперед засіб для досягнення мети, знаряддя успіху в будь-якій творчій роботі. Тактична основа її. І вона доступна кожному, хто зрозуміє це… І друге. Мене й раніше вражала широта ваших думок, розмах… Тепер я бачу, що це… теж «знаряддя» і найсильніше. Всяке явище сучасності ви уявляєте собі в русі, в його розвитку від минулого до мислимого майбутнього. І тому правильно оцінюєте його… Не знаю, чи можна цього навчитись… потрібні величезні знання. Але це — метод… і, певно, навіть маючи хоч якісь знання, про нього не можна забувати.
Ридан був захоплений аналізом Миколи. Він зовсім не прагнув вкласти в свої слова й думки такий глибокий повчальний зміст. І навряд чи хто-небудь, крім Миколи, міг би так схопити цей зміст — це вже його специфічна й дуже цінна здатність. Щоправда, Ридан давно вже помітив її, але тепер він зрозумів, що вона розвинулась, зміцніла. Тут теж є чогось повчитись!
Ця зустріч, що почалася так неясно для Миколи, ще більше зблизила їх. Кінець її був «діловим».
— А щодо нашого проміння сну, — сказав Ридан, — то ви, звичайно, маєте рацію: випробовувати треба, і негайно. Сподіваюсь, ви не дорікнете мені за непослідовність: відносно необхідності випробування у мене ніколи не було сумніву… Але от як випробовувати — ніяк не втямлю. Потрібно в польових умовах на значній віддалі і, звичайно, на людях, на досить великій кількості людей. Одним словом, повинна бути обстановка, подібна до справжньої воєнної. Але людей нам ніхто не дасть, хоч би як я запевняв, що це їм не шкідливо. Експериментувати на людях не дозволяється. Тим часом, без такого випробування, — з участю представників армії, звичайно, — наше проміння не може перетворитися в засіб оборони…
Микола слухав, бачив, що Ридан по-справжньому розгубився, і ледве стримував усмішку: от як може помилятися навіть така мудра людина! Вихід із становища був йому давно ясний: звичайно, вони не можуть влаштувати таке випробування, та й не їхня то справа; хай
