ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Він одійшов до стіни, так, щоб бачити відразу всіх сплячих.

— Довго доведеться чекати? — спитав майор.

— Чекати не доведеться. Дивіться!

У першу мить те, що сталося зразу за цим вигуком «дивіться», було сприйняте всіма як щось чаклунське і страшне, що виходило від цієї спокійної, неквапливої людини.

Тим часом нічого особливого не сталося. Почалось пробудження. Припинилося розкотисте хропіння «шефа», нерухомі до цього тіла помітно заворушилися, якийсь рух пробіг по очах, смикнулися куточки рота, пальці, плечі… Враження страшного, чаклунського йшло від одночасності цих ознак пробудження, які говорили про те, що тут діяла якась могутня зовнішня сила, незрозуміла й нездоланна.

Далі картина різко змінилася. Вони почали розплющувати очі і вже по-різному, кожний по-своєму, входити в реальну обстановку. Загальним для всіх було лише мовчазне остовпіння й жах в очах, що зростав у міру того, як вони починали усвідомлювати своє становище. Усі мовчали.

Одного тільки Ганса не торкнулася ця еволюція. Ледь розплющивши очі, він підвів голову і одразу ж побачив знайомі і такі бажані обличчя майора й двох капітанів — єдиних поки що справжніх друзів у цьому новому його житті.

У ньому ще жили почуття, з якими він поринув у сон: провал, загибель, цілковита неможливість виправдати довір’я цих друзів… І ось тепер якимсь незрозумілим чудом вони з’явилися, щоб урятувати його… Він побачив наручники на зап’ясті тих рук, які щойно націлювали на нього дуло пістолета… у шефа і того третього — теж. Його руки — він глянув на них, поворушив ними — були вільні!

Він знову повернув голову туди, де стояли друзі, зустрів дружелюбний погляд майора… Це було вже надто багато для нього.

Не знаючи, чи можна підвестись, чи треба й далі вдавати роль розвідника, як поводитися взагалі в цій незрозумілій, ще не розгаданій ним обстановці, він схилив голову й затулив обличчя руками, не в силі стримати щасливих, полегшуючих сліз.

Ополудні шведське риборозвідувальне судно «Ервалла», що порушило територіальні води Естонської Радянської республіки і, згідно з міжнародними правилами, було заарештоване прикордонною охороною, під конвоєм сторожового катера увійшло в бухту Кунда, потім пришвартувалося в порту.

Другий катер, який брав участь у затриманні судна, ще ранком підійшов до маленького острівця Стеншер, де височів один з багатьох радянських маяків Фінської затоки, і, піднявши на борт одну людину, після хвилинної зупинки взяв курс на Таллін.

Ридан і Микола сиділи поруч.

Очі в обох були червоні, обличчя сірі, втомлені.

Та й не дивно: за ці дві доби після несподіваного виклику по телефону і потім вильоту з Москви їм вдалося поспати в цілому не більш як три години. А скільки подій, переміщень з однієї обстановки в іншу, скільки незвичайних вражень відбулося за цей час!

На таллінському аеродромі перед вильотом вони покуняли хвилин двадцять, а ось тепер, коли можна було поспати добрих дві години, сон не брав їх.

Ридан обережно, збоку зазирнув в обличчя Миколи, побачив, що той теж не спить, і легенько штовхнув його ліктем.

— Здорово все-таки вийшло, — сказав він. — Скільки, ви кажете? Тридцять один кілометр?.. Замало, звичайно… Але ви тепер розумієте, що я мав рацію.

— Мабуть, що так.

— Мабуть! Не мабуть, а точнісінько так… Адже жодної осічки, усі двадцять вісім чоловік, як один…

Деякий час обоє мовчали. Потім знову заговорив професор.

— В усій цій фантасмагорії мені незрозуміло одне… Нас викликали в Наркомат державної безпеки позавчора ввечері. Вони лише ознайомилися з нашою пропозицією про випробування апарата, з його можливостями… Пам’ятаєте, про що нас розпитували? Чи можемо ми пустити в хід апарат у морі, вночі, в туман, а що коли об’єктом будуть люди на судні, чи не перешкодить обшивка і так далі. Розумієте? А вчора ввечері нас прямо-таки, наче на пожежу, перекинули на цей маяк з локатором. Ніякого туману тоді ще не було, так? Як же вони могли знати заздалегідь, що саме цієї ночі раптово насуне туман і якийсь шведський корабель завітає до нашого берега, і саме в цьому місці?!

— Авжеж, незрозуміло… У них… своя наука… ми її не знаємо… Але як дотепно вони вирішили завдання щодо випробування «ГЧ»… Правда ж?..

Микола говорив повільніше, ніж звичайно, глухим, беззвучним голосом. Крізь гул літака його майже не було чутно. Ридан скоса глянув на нього, трохи подумав, стрепенувся.

— Слухайте, Миколо Арсеновичу, — заговорив він рішуче, твердо, мов нарочито протиставляючи свій дзвінкий баритон його безбарвному голосу. — Через… дві години ми будемо вдома. Ось яка буде програма життя. Ви відразу ж підете у ванну, потім за стіл, добре повечеряєте, і — спати. Ніяких балачок, тим більше, що ми й не можемо нічого розповісти нашим. Спати будете досхочу. Про це вже я подбаю… Я сьогодні даю розпорядження дівчатам терміново збиратися на Уфу. Дзвоню Федорові Івановичу. Через два дні ви повинні виїхати.

— Але ж… тепер… «ГЧ» уже знають. У будь-яку хвилину нас можуть…

— Так, знаю, що «нас можуть», — різко перебив Ридан. — Але вас «не зможуть»! Я знаю напевно, що коли ви залишитесь у Москві, вам не дадуть спокою, і це погано скінчиться. Якщо я й сам раз у раз порушую ваш відпочинок, то чого ж чекати від тих, хто нічого про вас не знає! Зараз я беру всю відповідальність на себе, і, повірте, жодна душа не знатиме, де ви!

— Ну… г-гаразд, — відповів Микола.