Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Але як формуються у чоловіка політичні погляди? Він їх не всмоктує із молоком матері, не вчиться, як вчаться алґебрі чи географії. Натомість їх набувають — як гастрономічного смаку, смаку в питаннях мистецтва й уподобань до певного типу жінок, тобто, почасти завдяки умовам народження і виховання, а почасти — якщо не здебільшого? — завдяки власним життєвим обставинам. Чи не бачилося відображення цієї істини в бідному Зєйцові? Він був соціалістом, анархістом, а тепер став радикальним християнином, позаяк почув про батькову ганьбу й побачив злидні селянства. А завдяки яким життєвим обставинам стають демократами? Завдяки яким — монархістами? Завдяки яким — пілсудчиками? Коли це можна буде розрахувати за стовідсотковою певністю, політика, далебі, зведеться до банальних уподобань: одні воліють цигари, а інші — люльковий тютюн.
Добре сказав Побєдоносцев: під владою Не-Держави, під безпосереднім урядуванням Історії буде вже неможлива жодна політична суперечка. Натомість постануть партії шанувальників такої і сякої естетики, рухи цінителів м’ясної і веґетаріанської кухні, парламентські фракції аматорів прекрасної статі й гурманів педерастії. Дебати точитимуться про кольори, зачіски й рими. Канцлером стане красномовний красень із хорошим кравцем.
Тільки в клітці підойми пан Зєль повернув Ґросмайстера.
— Спасибо.
— Приказал. — Янгол став у протилежному кутку крижлізної кабіни, повернувшись обличчям назовні, тож усередині залишався ще добрячий аршин вільного простору; й навіть коли вже виїхалося з піднебесної темряви, Янгол Побєдоносцева був лише тінню худого, хворобливо вигнутого силуету. — Ми падаємо. Легшаємо. Легшаємо, легшаємо. Я люблю ці миті.
— Ще менше тіла.
— Так. Коли ви…
— Забудьмо про це.
— Ви будете намагатися забути, але не забудете. Тіло гнобить. Тіло болить.
— Забудьмо про це, в суботу на балу я був знервований.
— Бог вас покличе.
Клітка підойми затряслася, сповільнюючись.
— Моліться, щоб не дожити до Відлиги, — сказалося, закурюючи цигарку. Мороз над Іркутськом укладався горизонтальними оборками білости, спадалося із озера смоли в море молока. Сховалося Ґросмайстера під шубу. Думалося уже про щось інше: через два дні після балу слово, дане mademoiselle Філіпов, втратило чинність, — чому б не піти й не знетьмідитися? Не до «Нової Аркадії», а до Обсерваторії Тесли. Чому б ні? Після роботи.
Після роботи, просто на станції Мармеладницы, причепився редактор Вулька-Вулькевич. Він мусив тут чекати, ховався, — випірнув із натовпу окутаних, позбавлених облич постатей, огорнутих хмарами пари, ще одна поганенька лялька людська в торочкуватому потьміті, й перш ніж упізналося пана Єжа, він уже на плечі повис, під шапку кудкудакав. Устиглося тільки зупинити удар Щекєльнікового кулачиська. Редактор Вулькевич, однак, не звернув на це уваги.
— Пане Бенедикте! Що ви наробили! Мені голову відірвуть! Рятуйте!
Зайшлося до першого зустрічного кабака. Розмотавши шарф, знявши окуляри, розморозилося горло гарячим чаем. Редактор узяв у вбрані в рукавиці руки свою склянку, але навіть не підніс її до губ.
— Рятуйте мене! — шарпнувся він голосніше, щоби перекричати горілчаний гомін. — Мені конфіскували машини. Відмовили у винаймі приміщення. До мене приходять якісь потворні поліційні типи, охранка, не охранка, я ж знаю іркутську охранку…
— Значит, це через мене?
— А через кого! За кляту «Аполітею»! Господи Святий усемогутній! Я найгостріші антицарські памфлети друкував, і не було таких ускладнень! — Він аж тремтів від гніву: — але проти кого скерованого? — Він позирав туди й сюди, хитаючи головою з боку в бік, його борлак ходив під підборіддям, наче ґума лабораторної помпи, він стискав пальцями склянку, розплескуючи з неї чай. Пан Щекєльніков, частуючись щекєльніковським напоєм, криво посміхнувся понад плечем редактора: ось наступна ілюстрація до черных поговорок Чинґіза, Розгніваний Боягуз. Правда? Правда.
— Чи не дивно, що тільки тепер? — пробурмотілося.
— Мабуть, тепер хтось там у них нагорі прочитав вашу статтю. Не слід, не слід мені було її друкувати! — ударив він склянкою по стільниці, решта чаю вихлюпнулася. — Треба ж було вам мене намовити!..
— Ну, дуже вас перепрошую, слово даю, що я вас не виказав, зрештою, ніхто мене навіть не питав…
— Виродки хирляві! Навіть рублика на чай не узяли, тільки все офіційно, й ще повістку до прокурора довелося підписати. Якщо це швидко не зупиниться, то арештують мене, процес розкрутять, піду сидіти на старість.
— За «Аполітею»? Е-е-е…
— Звичайно ж, що ні! Вони щось інше впишуть у бумаги! Ви не знаєте, як це робиться? Адже я не маю дозволу на публікацію «Wolnego Polaka»! Як би я міг її отримати? Ця справа була леґальна тією мірою, що упродовж років Шульц толерував тут усі ці народні рухи, гуртки плекання такої і сякої культури, міщанські товариства, областнические партії. Тільки останнім часом — ота хвиля арештів — серце в мене аж в горлі було! — Він ковтнув раз і другий. — Тепер насправді за мною прийшли. Бачиш, Боже, й не гримиш!
— Я не думав, що це призведе до таких наслідків. — Потерлося задумливо долонею підборіддя. — Я навіть не бачу, чия це могла би бути робота: ні Шульц, ні Побєдоносцев…
— Рятуйте мене! Напишіть мені рекомендаційного листа до генерал-губернатора, такі речі можна тільки згори відкрутити, й то мерщій, мерщій.
— Якби ж то я міг когось рекомендувати губернатору!.. — розсміялося.
— Не глузуйте з мене! — розгнівався Вулька-Вулькевич. — Шульц до вас прислухається.
— Звідки ви такі дурниці узяли?
— Половина міста знає, що ви з ним довго балакали на балу, й ще з князем Блуцьким. Не вдавайте тут незайманого, пане Морозе й Державо Криги!
Слухалося це із неприємним почуттям déjà vu. Невже повернення графа Ґ’єро-Саського? Різниця у тому, що тепер уже замерзається, тепер це правда.
Напилося чая.
— Заспокойтеся. Напишу вам. — Вийнялося візитівницю. — Хоча я дуже здивуюся, якщо це допоможе.
— Прошу на пред’явника.
— Чого?
— Я не такий наївний, мене не допустять; я маю більш представницьких знайомих.
Відкрутилося із зітханням вічне перо.
— Ну, добре, докори сумління мене терзають, нехай так, напишу, що «у невідкладній
