Діти Дюни - Френк Херберт

Ця посудина й ці хвастощі підкріпили її рішучість не брати участі в ритуалі. Знала: до кінця життя не погодиться з тим, що Пол промовляє устами Лето. Вона раділа, що Дім Атрідів вистояв, але речей-які-могли-бути годі було витримати.

Фарад’н сидів зі схрещеними ногами біля посудини з водою Муад’Діба. Це було місце Королівського Писаря, новонадана й новоприйнята честь.

Фарад’н відчував, що він добре пристосувався до нових реалій, хоча Тийканік досі бушував і погрожував страшними наслідками. Тийканік зі Стілґаром утворили спілку недовірливих, яка, здавалося, розважала Лето.

Церемонія складання присяги тривала години, і Фарад’н переходив від благоговіння до нудьги й знову до благоговіння. Незрівнянні вояки йшли нескінченним потоком. Не можна було сумніватися в їхній відновленій вірності Атріду на престолі. Стояли перед ним із вірнопідданим острахом, цілковито приголомшені тим, про що відзвітувала аріфа.

Нарешті церемонія добігла кінця. Перед Лето постав останній наїб — Стілґар на «почесному завершальному місці». Замість важких кошиків із прянощами, вогненних самоцвітів чи інших коштовних дарунків, які купами лежали довкола престолу, Стілґар приніс головну пов’язку, вив’язану з меланжевого волокна. У неї було вплетено зелено-жовтого Атрідівського яструба.

Ганіма розпізнала цю пов’язку й скоса глянула на Лето.

Стілґар поклав пов’язку на другу сходинку під троном, низько вклонився.

— Я даю тобі пов’язку, яку носила твоя сестра, коли я забрав її до пустелі, щоб захистити, — сказав він.

Лето придушив усмішку.

— Я знаю, що ти потрапив у скруту, Стілґаре, — промовив Лето. — Є щось, що ти хотів би взамін?

Він указав жестом на груди коштовних дарунків.

— Нічого, мілорде.

— Тож я приймаю твій дарунок, — сказав Лето. Схилився вперед, підняв край сукні Ганіми й відірвав од неї тонку смугу. — Взамін даю тобі клаптик сукні Ганіми — сукні, яку вона мала на собі, коли її викрали з твого пустельного табору. Це змусило мене рушити їй на порятунок.

Стілґар тремтячою рукою прийняв клаптик тканини.

— Ти глузуєш із мене, мілорде?

— Глузувати з тебе? Клянуся своїм іменем, Стілґаре, я ніколи б із тебе не глузував. Даю тобі безцінний подарунок. Наказую тобі завжди носити його біля серця, аби пам’ятати, що всі люди схильні помилятися, а всі проводирі — люди.

У Стілґара вирвався тихий сміх.

— Яким наїбом міг би ти стати!

— Яким наїбом я є! Наїбом наїбів. Ніколи цього не забувай!

— Як накажеш, мілорде. — Стілґар ковтнув слину, пригадуючи звіт своєї аріфи. І подумав: «Колись я міркував, чи не вбити його. Тепер уже запізно». Його погляд упав на посудину, шляхетних обрисів матове золото із зеленою покришкою.

— Це вода мого племені.

— І мого, — промовив Лето. — Я наказую тобі прочитати напис збоку на посудині. Прочитай його вголос, аби всі почули.

Стілґар кинув запитальний погляд на Ганіму, але вона відповіла йому, піднявши підборіддя. Ця холодна відповідь змусила його здригнутися. Чи ці Атрідівські чортенята розплачуються з ним за його зухвальство та помилки?

— Прочитай, — сказав Лето, вказуючи.

Стілґар повільно піднявся сходами, схилився, щоб краще роздивитися посудину. Тоді голосно прочитав:

— Ця вода — найцінніша есенція, джерело спрямованого назовні творчого потоку. Хоч і нерухома, ця вода є осердям усякого руху.

— Що це означає, мілорде? — прошепотів Стілґар. Ці слова його захопили, торкнувши в його душі щось незбагненне.

— Тіло Муад’Діба — це суха шкаралупа, покинута комахою, — промовив Лето. — Він опанував внутрішній світ, знехтувавши зовнішнім, і це довело його до катастрофи. Опанував зовнішній світ, виключивши з нього внутрішній, а це віддало його потомків демонам. Золотий Еліксир зникне з Дюни, однак Муад’Дібове сім’я триватиме й далі, а його вода рухає наш Усесвіт.

Стілґар схилив голову. Уся ця містика завжди викликала в нього сум’яття.

— Початок і кінець — це одне ціле, — сказав Лето. — Живеш у повітрі й не бачиш його. Фазу завершено. З цього завершення виростає початок її протилежності. Отож матимемо Кралізек. Усе повертається пізніше в зміненій формі. Ти відчуваєш думки у своїй голові, твої потомки відчуватимуть їх у своїх нутрощах. Повертайся на січ Табр, Стілґаре. Ґурні Галлек приєднається до тебе як мій представник у твоїй Раді.

— Ти не довіряєш мені, мілорде? — тихим голосом спитав Стілґар.

— Цілковито довіряю, інакше не послав би до тебе Ґурні. Він невдовзі почне збирати нові сили, яких ми потребуватимемо. Я приймаю твою клятву вірності, Стілґаре. Ти вільний.

Стілґар низько схилився, не обертаючись спустився зі сходів, лише тоді повернувся й вийшов із зали. Решта наїбів, тримаючи крок, рушили за ним згідно із наїбівським принципом «нехай останні будуть першими». Однак, коли вони виходили, до престолу долинали деякі їхні питання.

— Про що ви розмовляли, Стіле? Що означають ці слова на воді Муад’Діба?

Лето заговорив до Фарад’на.

— Ти все запам’ятав, Писарю?

— Так, мілорде.

— Моя бабуся розповіла мені, що добре навчила тебе мнемонічних технік Бене Ґессерит. Це добре. Я не хочу, щоб ти писав поруч зі мною.

— Як накажете, мілорде.

— Підійди й стань переді мною, — промовив Лето.

Фарад’н підкорився, вдячний як ніколи Джессіці за її науку. Коли приймеш факт, що Лето більше не людина, що він мислить не по-людськи, напрямок його Золотого Шляху стає ще моторошнішим.

Лето глянув на Фарад’на. Гвардійці стояли надто далеко, аби щось почути. У Великій Залі зосталися тільки консильйори Внутрішньої Присутності, але й вони стояли догідливими групами далеко від першої сходинки. Ганіма підійшла ближче й оперлася рукою об спинку трону.

— Ти ще не погодився віддати мені своїх сардаукарів, — сказав Лето. — Але погодишся.

— Я багато чим тобі зобов’язаний, та не цим, — відповів Фарад’н.

— Думаєш, вони не зможуть подружитися з моїми фрименами?

— Зуміють так само, як ці два товариші, Стілґар із Тийканіком.

— І все-таки відмовляєшся?

— Я чекаю твоєї пропозиції.

— Тож я мушу виголосити пропозицію, кузене, знаючи, що ти ніколи на неї не пристанеш. Молюся, щоб моя бабка добре виконала свою частку роботи, а ти був готовий зрозуміти.

— Що я повинен зрозуміти?

— У кожній цивілізації завжди превалює містика, — промовив Лето. — Вона постає як бар’єр проти змін, і це завжди робить майбутні покоління непідготовленими до зміни Всесвіту. Кожна містика так само будує ці бар’єри — релігійна, містика героя-вождя, містика месії, науки й техніки, містика самої природи. Ми живемо в Імперії, сформованій такою містикою, та зараз ця Імперія розпадається, бо більшість людей не бачить різниці між містикою і своїм Усесвітом. Бачиш, містика — це як одержимість демоном; вона має тенденцію підпорядковувати собі свідомість, стаючи для спостерігача всім, що він бачить.

— Розпізнаю мудрість