Діти Дюни - Френк Херберт

Позаду Лето залунали звуки, а тоді ясний, по-дитячому писклявий голос промовив:

— Ось він.

Лето обернувся.

З пальмового гаю вийшов Проповідник, якого вела дитина.

«Чому я досі думаю про нього як про Проповідника?» — задумався Лето.

Відповідь лежала на поверхні його свідомості: «Бо він більше не Муад’Діб, не Пол Атрід». Пустеля зробила його таким. Пустеля і шакали Джакуруту з їхнім передозуванням меланжу та постійними зрадами. Проповідник передчасно постарів, постарів не попри прянощі, а завдяки їм.

— Казали, що ти хочеш мене побачити, — промовив Проповідник, коли його хлопчик-поводир зупинився.

Лето глянув на дитя пальмового гаю, майже такого заввишки, як він сам, його благоговійний подив пом’якшувала жадібна цікавість. Молоді очі темно зблискували під маскою дистикоста дитячого розміру.

— Залиш нас, — махнув рукою Лето.

На якусь мить у рухах дитячих рамен проявився бунт, а тоді взяли верх благоговіння та притаманна фрименам повага до приватності. Дитина залишила їх.

— Ти знаєш, що Фарад’н тут, на Арракісі? — спитав Лето.

— Ґурні казав мені, коли прилітав минулої ночі.

І Проповідник подумав: «Як холоднокровно виважені його слова. Він схожий на мене за давніх днів».

— Я опинився перед складним вибором, — промовив Лето.

— Я думав, що ти вже все вирішив.

— Ми знаємо цю пастку, батьку.

Проповідник кашлянув. Напруження підказало йому, наскільки вони близько до переломної кризи. Тепер Лето не міг покладатися на чисте видіння, необхідне було видіння кероване.

— Ти потребуєш моєї допомоги? — спитав Проповідник.

— Так, я повертаюся до Арракіна й хотів би піти туди як твій поводир.

— З якою метою?

— Ти хотів би ще раз проповідувати в Арракіні?

— Можливо. Є речі, яких я ще їм не сказав.

— Ти не повернешся до пустелі, батьку.

— Якщо піду з тобою?

— Так.

— Я зроблю все, що ти вирішиш.

— Ти подумав? Там, із Фарад’ном, буде твоя мати.

— Безсумнівно.

Проповідник укотре прокашлявся. Це був вияв знервованості, якої ніколи не допустив би Муад’Діб. Його тіло надто далеко відійшло від давнього регламенту самодисципліни, його розум надто часто провалювався в безумство через Джакуруту. Проповідник подумав, що, можливо, було б розсудливим не повертатися до Арракіна.

— Тобі не обов’язково йти туди зі мною, — сказав Лето. — Але там моя сестра, і я мушу йти. Ти можеш піти з Ґурні.

— І ти вирушиш до Арракіна сам?

— Так. Я мушу зустрітися з Фарад’ном.

— Я піду з тобою, — зітхнув Проповідник.

Лето відчув дотик давнього пророчого безумства в поведінці Проповідника й задумався: «Чи він знову грає в передзнання?» Ні. Він ніколи не пішов би цим шляхом. Знав пастку часткового зобов’язання. Кожне слово Проповідника підтверджувало, що він передав видіння синові, знаючи, що все у цьому Всесвіті вже передбачено.

Це були давні протистояння, що зараз насміхалися з Проповідника. Він тікав з одного парадокса в інший.

— То ми рушаємо за кілька хвилин, — промовив Лето. — Скажеш Ґурні?

— Ґурні не їде з нами?

— Я хочу, щоб Ґурні вижив.

Тоді Проповідник відкрився напруженню. Воно витало в повітрі довкола нього, залягало в землі під його ногами, рухалося, а осердям того руху було це недитя, його син. У горлянці Проповідника застряг тупий крик давніх видінь.

«Ця клята святість!»

Годі було уникнути піщаного напою з його страхів. Він знав, що їм протистоїть в Арракіні. Вони ще раз зіграють зі страшними й убивчими силами, що ніколи не дадуть їм спокою.

Дитина, що відмовляється брати в подорож батьківську збрую, — це символ найунікальніших людських здібностей. «Я не мушу бути тим, ким був мій батько. Я не мушу дотримуватися правил мого батька, ба навіть вірувати в те, у що вірував мій батько. Моєю силою як людини є спромога вирішувати самостійно, у що вірувати, а у що — ні, ким бути, а ким — ні».

«Лето Атрід ІІ, Біографія» за Харк аль-Адою

Жінки-прочанки танцювали на Храмовій площі під бубон і флейту. Голови танцівниць були непокритими, на шиях вони мали обручі, тонкі сукні не ховали ліній тіл. Довге чорне волосся то злітало вперед, то маяло їм довкола облич, коли вони закружляли вихором.

Алія дивилася зі свого орлиного гнізда в Храмі на цю сцену, що водночас і притягувала, і відштовхувала її. Була середина ранку, час, коли над площею почав здійматися аромат кави з прянощами, якою торгували під тінистими арками. Невдовзі їй доведеться вийти й привітати Фарад’на, вручити церемоніальні подарунки та наглядати за його першим побаченням з Ганімою.

Усе йшло за планом. Гані його вб’є, це матиме руйнівні наслідки, і лише одна особа буде готова позбирати розкидані шматки докупи. Маріонетки танцюють, коли їх тягнуть за шнурки. Стілґар убив Аґарвеса, як вона й розраховувала. Тим часом Аґарвес привів викрадачів до джедіди, не знаючи про це. Таємний передавач сигналу було сховано в нових черевиках, які вона йому дала. Зараз Стілґар та Ірулан чекають у підземеллях Храму. Можливо, помруть, а може, знайдеться для них інше використання. Не завадить трохи зачекати.

Вона помітила, як міські фримени дивляться на прочанок-танцівниць під нею. Так пильно, що навіть не кліпнуть. Базисна рівність статей, породжена пустелею, збереглася у фрименських менших і більших містах, але вже відчувалася соціальна відмінність між чоловіками і жінками. Це теж ішло за планом. Поділяй і владарюй. Алія відчула тонку зміну в манері, з якою два фримени стежили за чужопланетянками та їхнім екзотичним танцем.

«Нехай дивляться. Дозволь їм наповнити уми гафлею».

Жалюзі вікна Алії було піднято, і вона відчула різке наростання спеки, що о цій порі року починалася з самісінького ранку, сягаючи піку ополудні. Температура поверхні кам’яних плит площі мусить бути значно вищою. Незручно для цих танцівниць, а все-таки вони кружляли й вигиналися, метляючи волоссям і погойдуючи руками в шалі посвяти. Вони присвятили цей танець Алії, Лону Небес. Про це Алію сповістив прибулий ад’ютант, глузуючи з чужопланетних жінок та їхніх специфічних звичаїв. Ад’ютант пояснив, що це жінки з планети Ікс, де ще збереглися рештки заборонених наук і технологій.

Алія пирхнула. Ці жінки були такими ж темними, забобонними й відсталими, як пустельні фримени… як і сказав той глузливий ад’ютант. Намагався здобути її прихильність, сповіщаючи про присвяту танцю. Ні ад’ютант, ні іксіани навіть не знали, що ІХ — це лише число забутою мовою.

Тихо посміюючись про себе, Алія подумала: «Нехай танцюють». Танець дасть вихід енергії, яку інакше можна було використати більш деструктивно. А музика була приємною: тонке ридання флейти на